– Та де там у люди. Такі обідранці, як ми, у люди не вибиваютси, – знизала плечима Стефка.
– Я от принесла Мартинові матерію на сорочку. – Пані Кася поклала згорток на стіл.
– Матерію? – закалатало Стефчине серце. – Та я вам іще за черевики не подєкувала, – забідкалася Стефка. По її щоці тоненьким струмочком збігла сльоза.
– Не треба дякувати, пані Стефо. Краще хай Мартин до школи прийде.
Пані Кася підвелася, подякувала за розмову й зачинила за собою двері. Стефка розгорнула пакунок. Її пальці намацали тоненьке полотно. Стефка піднесла його до обличчя, торкнулася щокою й понюхала.
– Новеньке, – промовила й поклала на стіл. – Літом пахне.
Під пакунком лежала ціленька, ще не краяна хлібина. Стефка доторкнулася до неї й довго гладила пальцями. У хаті ще довго пахло свіжим полотном, хлібом і чаєм із гілочок Варвариної вишні.
Фільварок пана Зелінського
У панів свої проблеми. Іноді вони зовсім не панські.
Фільварок пана Зелінського був неподалік від Стефчиної хати. То були такі покої, яких у Рожневі не мав ніхто. Пан Зелінський був статечний, але сам ніколи не сидів склавши руки й не давав спокою іншим. У його дворі робили вози. Усі ближні села знали про пана Зелінського й давали йому свої замовлення. У пана трудилися сільські челядники. Якщо пан запримітив, що хтось не виконує роботу як слід, він того довго не держав.
Пані Зелінська відала всім. Вона також була неодружена, як і пан. Вона – його сестра й співвласниця маєтку – була райцею для пана, пильною до прислуги й бережливою до пожитку. Шанувала їхню маєтність, користала з неї, проте скупендрою не була ніколи. Хай коли б хто постукав у двері пані Зелінської, вона завжди мала окрайчик хліба чи медівничок. Правда, у найважчі часи і її двері були частенько зачинені. І зрозуміло чому.
Усі знали, що пані Зелінська шукає служницю. У Павла, який жив майже на краю села, було вісім доньок.
– Одна від одної краща, – казали люди, дивлячись на кожну з них.
– Лиш би долю добру мали, – падкував Павло. – Уже старші давно підбули, а намістити їх нема де. А я би їм неба прихилив, – зітхав батько.
Пані Зелінська сиділа в садку й пила каву. Пан накинув на плечі чорну накидку, узув начищені до блиску чоботи, вдягнув капелюха й сів у запряжену бричку. За якусь мить він уже покволом їхав селом, збиваючи куряву. Пан був ґречний та шанобливий і любив, щоб це помічали інші.
Бричка зупинилася біля воріт. Пан вийшов із брички й підійшов до тину. Павло вже пантрував на дорозі. Він глибоко дихав, переступаючи з ноги на ногу. Дівчата, одягнені в білі вишиті сорочки з червіньковими крайками, сиділи на призьбі й чекали. Пан повагом зайшов на подвір’я, ще здалеку окинув призьбу оком і приступив ближче. Дівчата тулилися одна до одної й не підводили на нього очей. Пан оглянув кожну, як до вінка. Він торкався підборіддя, кіс, навіть сорочки й крайки.
– Дякую, Павле. Я подумаю й перекажу тобі, що вирішив, – мовив відтак.
– Як скажете, пане, – прихилив голову Павло. – Ви самі видите, шо красулі на все село.
За тиждень пан вирішив повторити візит. Дівчата порозпускали коси, навіть червленим папером щічки зачервонили. Сиділи на призьбі рівненько, носа не задирали, але й у землю не дивилися. Робили все так, як наказав Павло. На цей раз пан приїхав із пані. Він, як і першого разу, зупинився біля воріт, спершу вийшов із брички сам, а далі подав руку сестрі. Павло відчинив хвіртку. Пані в зелених шкіряних туфлях повільно ступила на запилену стежку.
Пан знову обдивлявся кожну дівчину. За ним ішла пані й собі прицінювалася. Вона щось шваркотіла до пана по-польськи. Та так тихо, щоб ніхто нічого не втямив.
– Ну то як, пане? – не стримався Павло.
– Добре, Павле. Я пришлю до тебе робітника, коли надумаюся.
– Тілько довго, пане, не думайте, бо такі дівчата подовгу без роботи не будут.
– Як дотепер ніхто не вхопив, то й за тиждень не вхопить, – незворушно і, як завжди, поважно відреагував пан. Він погладив рукою своє чорне хвилясте волосся, розтягнув для усмішки тоненькі губи і, кивнувши, попрямував до брички, пропускаючи наперед пані.
На третій раз Павло вже не був такий терплячий і ґречний.
– Як ви і на сей раз, пане, ні одну не возьмете, то вже більше не приїжджайте.
Дівчата сиділи, тулячись одна до одної, і дивилися в землю.