– Не мож, Мартинцю. Не мож. Мене виганяют, Мартинцю. Нас виганяют. Вони вже знают, що я не виджу, – було як лід по серцю.
Мартин знав, що на його соняшник вони не проживуть. Та й соняшнику Павло менше приносив.
– Перед сліпим усі запирают двері ще до того, як їх втворяют, Мартинцю, – зітхала Стефка. Вона незграбно пригорнула Мартинову голову до себе, не відводячи очей від хмарки. – Збираймоси додому, Мартинцю. Нам має на дорогу стати.
– Збираймоси, мамо, – витирав рукавом сльози.
– Їдьмо, Мартинцю. Удома прожити легше. Там хоч люди свої, – незграбно перебираючи пальцями Мартинове волосся, шепотіла Стефка й ще довго-довго дивилася чи то на ту білу хмарку, чи на світ, у якому для неї ніколи не з’являться хмари.
У потязі Стефці нараз стало зле. Так зле, що в Мартина аж затрусилися руки.
Слово «дайте», що його він після розмови з Борисом обіцяв собі ніколи більше не вимовляти, мало б тепер порятувати Стефку. Набухніла від голоду, вона припала до вікна й тихо стогнала. Мартин уперше в житті почув, як Стефка стогне. «То через мене Стефка так мучиси», – дозолював собі.
– Мамо, потерпіт трошка, я зара’ прийду.
Мартин навіть не стямився, як зняв із голови чорного картуза із синьою смужкою й рушив до середини вагона. Він швидко окинув поглядом подорожніх. Люди сиділи на дерев’яних лавицях, кожен зайнятий своїми справунками: хто десь там цвенькотав із сусідом, хто подрімував, щораз мимоволі нагинаючи голову вниз, хто глядів у вікно й мовчав. Мартин став посередині вагона, жмакаючи руками картуза. Відтак глибоко втягнув повітря й вимовив перші слова пісні. Спершу помалу, далі гучніше, згодом іще гучніше. Люди стали озиратися. Мартин не вгавав. Нараз він побачив, як двері із сусіднього вагона відчинилися й проступила голова якогось хлопця-прошака. На ньому були чорні латані ногавиці, замацана й обшарпана вітрівка й розгорнута в руках шапчина. Прошак підвів брови, покарлючив невдоволено губи й показав Мартинові кулака. Мартин усе второпав. Ураз позаду хтось по-справжньому почав плескати в долоні.
– Ану, малий, давай ще!
Мартин зиркав то на хлопця, який досі тримав кулак затисненим, то на чоловіка, який приступив ближче до Мартина, то на Стефку, яка досі відчужено дивилася у вікно, прихилившись до шибки.
– Давай! – прогорлав іще хтось збоку.
Мартин знову набрав повні груди повітря й заспівав. То була пісня, котрої він навчився в притулку. Він так старався, наче перед Святим Миколаєм і перед Ангелом.
– Браво! – гукнув той, що замовив у Мартина пісню.
– Ходят ту’ всякі торбешники! – проджеркотів чоловік, що сидів біля вікна. – Спокійно їхати не дают.
Мартинові не раз уже казали «ходят ту’ всякі», але ще ніхто не гукав «браво». Мартин не знав, чи це добре, чи зле. Він скорчився, втягнув голову в плечі й про всяк випадок ледь уклонився. Так його вчила пані Левська. При згадці про пані Левську в нього щось стислося в горлі. Мартин отямився аж тоді, коли побачив, що молода жінка, яка сиділа на сусідньому сидженні, пошелестіла у своїй сумці, відтак підвелася й встромила Мартинові в картуза кусник хліба. «Дякую!» «Тепер Стефці мало б стати ліпше», – зітхнув із полегшенням Мартин.
«Добра душа», – подумав хлопець.
Кожного, хто давав їм їсти, Стефка називала «доброю душею». Мартин оглянувся. Стефка далі незрушно сиділа на своєму місці.
Аж тепер Мартин почув, що із сусіднього вагона теж долинає музика.
– Ти звідки? – почув Мартин за спиною по-українськи.
– З Рожнева, – відповів боязко.
Він швидко скрутив шапку зі шматочком хліба й заклав її за спину.
– А співати де навчився?
– У притулку, – пробелькотав нечітко Мартин.
– У якому притулку?
– Е-е-е-е, – затнувся Мартин, бо не знав, що має відповісти. Він не знав, чи можна комусь казати, що він колись був у німецькому притулку й що його готували до відправки в Німеччину. – Не знаю, – дивився Мартин у землю.
– А тут ти як опинився?
– Ми їдемо з мамою додому, – тихо сказав Мартин, намагаючись говорити з чоловіком такою мовою, якою вчили розмовляти в притулку. Він завжди говорив так із незнайомими. Лише зі Стефкою та між хлопцями говорив по-рожнівськи.
– З мамою? То, може, ми поговоримо з твоєю мамою?
– Ні-ні! З нею не можна. Вона хвора, – жахнувся Мартин.
– То, може, ти мене з нею познайомиш?
– Вона сліпа й усе одно вас не побачить.
Мартин іще міцніше стиснув за спиною картуз із хлібом і не переставав переступати з ноги на ногу.