— Значить, то була не маячня… — перебив Артур. — Я пригадую, що бачив вас у формі поліцейського і чув шум автомобіля.
— Так, так, на автомобілі вас обдуло свіжим вітром, і ви очуняли, але потім знову знепритомніли. Отож слухайте далі. Санітар відчинив нам ворота, ми увійшли. Все інше зробити було неважко, хоч і не так легко, як ми гадали. Я наказав, щоб нас провели до кабінету Равіно. Але інший санітар, до якого ми звернулися, був, певне, досвідченіший. Він підозріло оглянув нас, сказав, що доповість, і зайшов у будинок. За кілька хвилин до нас вийшов якийсь горбоносий чоловік у білому халаті, з черепаховими окулярами на носі…
— Асистент Равіно, лікар Буш.
Ларе кивнув головою і вів далі:
— Він сказав нам, що лікар Равіно зайнятий і що ми можемо переговорити з ним, Бушем. Я наполягав на тому, що нам необхідно бачити самого Равіно. Буш повторював, що зараз це неможливо, бо Равіно біля тяжкохворого. Тоді Шауб, не довго думаючи, взяв Буша за руку ось так, — Ларе правою рукою взяв за кисть своєї лівої руки, — і повернув її так. Буш крикнув від болю, а ми пройшли повз нього і зайшли в будинок. Чорт, ми не знали, де саме перебуває Равіно, і мали з тим мороку. Та, на щастя, він сам у цей час ішов уздовж коридору. Я впізнав його, бо бачився з ним, коли привозив вас як свого душевнохворого друга… «Чого вам треба?» — різко запитав Равіно. Ми зрозуміли, що нам не варто більше розігрувати комедію і, наблизившись до Равіно, швидко вихопили револьвери і націлили їх йому в лоба. Та в цей час носатий Буш, — хто б міг сподіватися від цього вайла такої спритності! — вдарив по руці Шауба, та так сильно і несподівано, що вибив револьвера, а Равіно схопив мене за руку. Тут почалася веремія, про яку, певне, і розповісти до ладу важко. На допомогу Равіно та Бушеві вже бігли звідусіль санітари. Їх було багато, і вони, звичайно, швидко б упоралися з нами. Але, на наше щастя, багатьох збила з пантелику поліцейська форма. Вони знали про важку кару за опір поліції, тим більш коли він пов’язаний зі зловмисними діями відносно представників влади. Як Равіно не кричав, що наша поліцейська форма — маскарад, більшість санітарів уважали за краще лишитися спостерігачами, і тільки деякі наважились зазіхнути на священний і недоторканний поліцейський мундир. Другим нашим козирем була вогнепальна зброя, якої не було в санітарів. Ну, певне, не меншим козирем також була наша сила, спритність і відчайдушність. Це й зрівняло сили. Один санітар насів на Шауба, який нахилився підняти револьвера. Шауб виявився неабияким мастаком щодо всіляких прийомів боротьби. Він струсив із себе ворога і, завдаючи спритних ударів, відкинув ногою револьвера, до якого вже тяглася чиясь рука. Треба віддати йому належне, він боровся з надзвичайним спокоєм і самовладанням. На моїх плечах теж повисло двоє санітарів. І невідомо, чим би закінчилася ця катавасія, коли б не Шауб. Він молодець. Йому пощастило-таки підняти револьвера, і, не довго думаючи, він пустив його в хід. Кілька пострілів одразу вгамували санітарів. Після того, як один із них зарепетував, схопившись за своє скривавлене плече, інші миттю відступили. Але Равіно не здавався. Попри те, що ми приставили до обох його скронь револьвери, він гукнув: «У мене теж знайдеться зброя! Я накажу своїм людям стріляти по вас, коли ви негайно не підете звідси!» Тоді Шауб, не кажучи зайвого слова, почав вивертати Равіно руки. Цей прийом викликає такий скажений біль, що навіть здоровенні бандити ревуть, як бегемоти, і стають покірними та слухняними. У Равіно кістки тріщали, на очах виступили сльози, але він усе ще не здавався: «Що ж ви дивитесь? — г-кричав він на санітарів, які стояли осторонь. — До зброї!» Кілька санітарів побігло, певне, по зброю, інші знову підступили до нас. Я відвів на мить револьвер від голови Равіно і зробив пару пострілів. Служки знову закам’яніли, крім одного, який упав на підлогу з глухим стогоном…
Ларе передихнув і провадив далі:
— Так, було гаряче. Нестерпний біль усе більше знесилював Равіно, а Шауб продовжував викручувати йому руку. Нарешті Равіно, скорчившись від болю, прохрипів: «Чого ви хочете?» — «Негайної видачі Артура Доуеля», — сказав я. «Звісно, — скрипнувши зубами, відповів Равіно, — я упізнав ваше обличчя. Та відпустіть же руку, хай вам біс! Я проведу вас до нього…» Шауб відпустив руку рівно настільки, щоб привести його до тями: він уже непритомнів. Равіно привів нас до камери, в якій вас було ув’язнено, і показав очима на ключ. Я відімкнув двері й зайшов до камери в супроводі Равіно та Шауба. Перед очима в нас постало невеселе видовисько: сповитий, як дитина, ви звивалися в останніх корчах, як напіврозчавлений черв’як. У камері стояв задушливий запах хлору. Шауб, щоб не морочитись більше з Равіно, легенько вдарив його знизу в щелепу, від чого лікар повалився на підлогу, мов мішок. Ми самі, задихаючись, винесли вас із камери і зачинили двері.
— А Равіно?
— Він…
— Коли й задихнеться, то невелика біда, вирішили ми. Але його, певне, звільнили і привели до тями після того, як ми пішли… Вибралися ми з цього осиного гнізда досить щасливо, коли не враховувати, що нам довелося вистріляти останні набої в собак… І ось ми тут.
— Довго я пролежав непритомний?
— Десять годин. Лікар щойно пішов, коли ваш пульс і дихання відновилися й він переконався, що ви врятовані. Так, дорогий мій, — потираючи руки, продовжував Ларе, — будуть, будуть гучні процеси. Равіно сяде на лаву підсудних разом із професором Керном. Я цієї справи так не залишу.
— Але перед тим потрібно знайти — живу чи мертву — голову мого батька, — тихо проказав Артур.
ЗНОВУ БЕЗ ТІЛА
Професор Керн так зрадів несподіваній появі Бріке, що навіть забув її насварити. А втім, було не до того. Джонові довелося внести Бріке на руках. Вона стогнала від болю.
— Лікарю, пробачте мені, — сказала вона, побачивши Керна. — Я не послухала вас…
— І самі себе покарали, — відповів Керн, допомагаючи Джонові покласти втікачку в ліжко.
— Боже, я не зняла навіть пальта.
— Дозвольте, я допоможу вам це зробити.
Керн почав обережно знімати з Бріке пальто, водночас придивляючись до неї досвідченим оком. Обличчя її надзвичайно помолоділо й посвіжішало. Від зморщок не лишилося й сліду. «Робота залоз внутрішньої секреції, — подумав він. — Молоде тіло Анжеліки Гай омолодило голову Бріке».
Професор Керн уже давно знав, чиє тіло викрав він з моргу. Він уважно переглядав газети й іронічно посміхався, читаючи про розшуки «безвісти зниклої» Анжеліки Гай.
— Обережніше… Нога болить, — скривилася Бріке, коли Керн перевернув її на другий бік.
— Дострибались! Адже я попереджав вас.
Зайшла доглядальниця, літня жінка з тупуватим виразом обличчя.
— Роздягніть її, — кивнув Керн на Бріке.
— А де ж мадемуазель Лоран? — здивувалась Бріке.
— Її тут немає. Вона хвора.
Керн відвернувся, потарабанив пальцями об спинку ліжка і вийшов з кімнати.
— Ви давно працюєте у професора Керна? — запитала Бріке нову доглядальницю.
Та промимрила щось незрозуміле, показуючи на свій рот.
«Німа, — здогадалася Бріке. — І поговорити не буде з ким…»
Доглядальниця мовчки прибрала пальто і вийшла. Знову з’явився Керн.
— Покажіть вашу ногу.
— Я багато танцювала, — почала Бріке свою покаянну сповідь. — Швидко відкрилася ранка на підошві ноги. Я не звернула уваги…
— І продовжували танцювати?
— Ні, танцювати було боляче. Але кілька днів я ще грала в теніс. Це така прекрасна гра!