— …Не-чу-ва-но! Віддав ключі та зброю хлопчиську — неймовірна безпечність!
Сурен Давидович спокійно відповів:
— Кут третій, не забалакуйся! Ключі та зброю віддав Габрієлян, а не я.
Чортівня! “Габрієлян, а не я”! А він — хто?
Втрутився слабкий голос:
— Братця, чи так уже потрібні ці тріскачки? В міліції цілий арсенал. І своєї зброї вистачає… як ти її називаєш?
— Бластери, — сказав Сур. — Хлопчики так називають.
— “Хлопчики!” — гаркнув Кисельов. — Негайно, негайно ізолювати цих хлопчиків! П’ятикутнику, ти встановив зв’язок із постом?
— Дорожній пост не озивається, — доповів слабкий голос. — Контроль показує перешкоди від автомобільних двигунів. Роз’їздилися…
— Лікарка гасає хвацько, — пробурмотів Кисельов. — Дамо Обчислювачеві запит на блюдце. Ти ще не бачиш, П’ятикутнику?
— Поки що сліпий.
— Ну зачекаємо. Дай запит на блюдце, — сказав Кисельов. — Квадрат сто три! Негайно розшукай хлопчину з ключами.
Голос Сурена Давидовича відповів:
— Єсть привести хлопчину… Зарипів відсунутий стілець.
— Так чи інакше, його необхідно… — заговорив Кисельов, та Стьопка більше не слухав.
Вискочив надвір, підхопив Валерку й потяг його через вулицю, за кіоск “Союздруку”. Тепер їх сам Шерлок Холмс не побачив би, а вони крізь скло могли дивитися навсібіч.
— Валерику, терміновий наказ! — випалив Стьопка. — Дуй до Малгосі, випроси у неї плаття в горошок, синє, скажи — мені треба. Наказ! І ні слова нікому!
Валерка так і витріщився. Стьопка сказав, щоб плаття загорнули якнайкраще, зав’язали чим-небудь. Якщо Малгосі немає вдома, хай Валерка зачекає її. Плаття принести на голубник. І нікому, нізащо хай не каже, що в згортку та де перебуває Степан. Навіть дяді Суру.
Валерка пропищав: “Єсть!” — і побіг. А Сурен Давидович вийшов із підвалу й зник у глибині двору. Постояв трохи, обсмикнув куртку й пішов.
От лиха година, він мусить боятися Сура! Прокляті гади! Вони добралися до Сура, розумієте? Цього неможливо пояснити. Ви не знаєте, як ми любили Сура. Тепер Стьопка за ним стежив, а наш Сурен Давидович по-дружньому розмовляв із ворогами й сам став одним із них під кличкою “Квадрат сто три”.
— Ну, тримайся… — пробурмотів Степан.
Перемахнув через вулицю. На бігу кинув зв’язку ключів крізь решітку в колодязь перед замурованим вікном підвалу. Визирнув із-за труби й побачив Сурена Давидовича.
А, йдеш до голубника… Знаєш, де шукати… Ось він зник за нижньою, дощаною частиною голубника й покликав звідтіля: “Стьопику!”
Боком, косячи очима то на ноги Сура, то на прочинені двері підвалу, Степан прослизнув у коридор. При цьому із зловтіхою подумав: “Звелів стежити — і от маєш…”
У коридорі стояла величезна, з коричневого дерева, вішалка. На ній цілісінький рік висів рибальський кожух Сурена Давидовича, теж величезний, до п’ят.
“Ось тобі твій “головний полудень”, — подумав Степан, ховаючись під кожух. У зброярні мовчали. Скільки ж часу Валерка бігатиме по плаття? Якщо Малгося прийшла із школи і якщо відразу дасть плаття — хвилин двадцять. Поки що минуло хвилин п’ять. Сур, мабуть, обходить під’їзди. Тільки б Валерка не наскочив на нього.
Малгося Будзінська — дівчинка з нашого класу. Вона полячка, по-справжньому її звати Малгожата. Штуку з перевдяганням вони із Степаном вже утнули якось, під Новий рік — помінялися одягом, і ніхто їх не впізнавав на маскараді.
У зброярні мовчали. Стьопка, сидячи під кожухом, нудився. Вирішив полічити, скільки разів за сьогодні довелося ховатися. Разів десять чи одинадцять — тільки те й робив, що ховався. Нарешті заговорили в зброярні.
— Блюдця не посилають, — промовив Рубченко-П’ятикутник. — Ризиковано. Над нами проходить супутник-фотограф.
— Хай вам щастить, перестраховщики, — сердито відгукнувся Кисельов.
Рубченко засміявся.
— Е-хе-хе.
Стьопка чув, як він повернувся на ліжку і як зарипів благенький стілець під Кисельовим.
— А ти не регочи, — тихо присадив Кисельов. — Не забувай, що ти…
— Винуватий, — сказав Рубчепко. — Винуватий. Капітанові Рубченку не пощастило, а монтеру Кисельову пофортунило.
— Ти про що це?
— Та так…
— Про що, питаю?!
— Один став Кутом, а другий — П’ятикутником, — промимрив Рубченко.
— Тому й сидиш у нижчому розряді, — повчально мовив Кисельов, — що плутаєш себе, Десантника, з тілом. Це треба викорінювати, П’ятикутнику. Ти не роз’єднався з Обчислювачем?
— Мовчить.
Кисельов вилаявся. Рубчепко заговорив принижено:
— Я, звичайно, П’ятикутник… і не більше…
— Ну-ну?
— Для мого тіла, капітана міліції, годилося б Десантника розрядом вище…
— Можливо. У нього мають бути цінні знання. Говори.
Рубченко відкашлявся. Було чути, що він кашляє обережно — напевно, рана ще боліла.
— Так я он що кажу… Стара і хлопчина можуть проскочити в район. Так? Неприємний факт, я згоден. Але треба ще поглянути, чи небезпечний цей факт. Поки районне начальство розкумекає, поки з командуванням округу з’єднається, а генерал запросить Москву — о-го-го! Не раніше, як через шість годин вони піднімуть підрозділи. Не раніше. І відразу не рушать, не повірять, уповноваженого пошлють переконатися, а ми його…
— Ми його саме й використаємо, — сказав Кисельов.
— От-от! А він в округ і відрапортує: стара несповна розуму, провокаційні чутки і таке інше.
— Тут тобі видніше. Ти ж міліцейський, “лягавий”…
— Правильно, правильно! — улесливо підхопив Рубченко. — А за “лягавого” маєте п’ятнадцять діб, голубе!
Степан засунув кулак у рот і вкусив. Потім ще раз. Він уже розумів, що Павло Остапович не завжди був такий, що його лише сьогодні вранці перетворили на П’ятикутника, і спершу Стьопа відчув полегкість, бо найстрашніше було подумати: вони все життя прикидалися. І навіть Сурен Давидович.
Та тільки спершу була полегкість. Тепер Стьопка кусав кулак, поки кров не бризнула на губи, і всім тілом відчував, який він маленький, слабий, і сидить, як щур, у шафі, просмерділій овечою шкурою.
— П’ятикутник — П’ятикутник і є… — заговорив Кисельов. — Округ, підрозділи… Хіба в цьому суть? Інформація завжди просочується, друже любий. На те вона й інформація… — Кисельов, здавалося, думав уголос, а не говорив із капітаном. — Заковика якраз в іншому, в іншому, в іншому… Обчислювач не пам’ятає жодної планети, де збереглася б атомна зброя. Мерзенна зброя. Варто тільки дикунам її винайти, як вони пускають її в хід і знищують весь матеріал. Жахлива річ.
— Ти бачив це?
— Авжеж. Багато десантів тому. Планета була порожня.
— Скільки матеріалу гине, — сказав Рубченко і раптом прохрипів: — Х-хосподи! Так тут ядерної зброї хоч греблю гати! Як вони вижили, Кут третій?
— Не встигли перегризтися, — байдуже сказав Кисельов. — Зараз це не основне. Ти радіус дії водневої бомби знаєш?
— Звідки мені знати? Казали, правда… на лекції…
— Ну-ну?
— Забув. Склероз клятий.
— Огидна планета, — сказав Кисельов. — Ніхто нічого до пуття не знає. Бомби, ракети, діти… Мерзота! А ти кажеш — уповноважений. Він більше потрібен нам, аніж їм: хоч радіус дії взнаємо.
— Не посміють вони кинути, адже на своїх!
— Можуть і посміти.
Вони замовкли. Грюкнули двері, швидко пройшов Сурен Давидович. Стьопка, хоч і був приголомшений, здивувався: Сур зовсім тихо дихав, без хрипу і свисту. Де ж його астма?!
— Як крізь землю провалився, — сказав Сур — Квадрат сто три. — Подаю його прикмети.
— Подав уже, — прошелестів Рубченко. — Прикмети його відомі…
— Чому він ховається від тебе? — запитав гітарист.
— Розумний і підозріливий, як біс. Природжений розвідник.