— Передаси, передаси, ось зараз і передаси, — просторікував попутник. — Вважай, приїхали… Вартовий подзвонить, Портнов пришле на прохідну Зойку-секретарку, дістанеш шоколадку — і давай дьору… Михаличу! — заволав він просто з кузова до вартового, що стояв біля воріт. — Михаличу, тут мадемазель із посилкою для Портнова!
Стьопка дивився на носки своїх черевиків. Ускочив! Певна річ, він не збирався віддавати чемодан із зброєю одному з тих. Він хотів під виглядом посильного пробратися до Портнова, а ще ліпше — до професора Бистрова, директора телескопа. А тепер що? Казати, що пожартував, тобто — пожартувала, і ніякої посилки немає? Чи вимагати, щоб його самого провели до Портнова?
Він сидів у машині, аж поки водій його витурив. Зіскочив. Пістолети глухо стукнули в чемодані. Дід-попутник метушливо обтрушувався. Охоронник від воріт пробасив:
— А я гадав, що ти з онукою приїхав. Здоровий?
— Е-е, була у собаки хата… — заторохтів старий.
— Завівся, — сказав охоронник. — Йди у вартівню, Прокоф’єв… Статут тобі прочитають… новий. Ха, ха…
Степан, напевно, побілів: він-бо знав, який “статут” прочитають веселому дідусеві у вартівні. Охоронник кілька секунд розглядав Степана з похмурою цікавістю.
— Що привезла?
Стьопка промовчав, виграючи час.
— Ану покажи! — Охоронник простяг руку по чемодан.
Стьопка відступив на два кроки.
Охоронник усміхнувся і, схиливши голову, почав дивитися на дівчинку. Стьопка рішуче витримав його погляд. Дожени, спробуй… Михалич повів плечем, сплюнув і показав на ворота:
— Біжи он туди, ліворуч, у лабораторний корпус, по сходах на другий поверх і наліво до кінця.
Стьопка пішов. У ворота і ліворуч по бетонній чистій доріжці, по непевних смугах тіні, що падали від сталевих ферм телескопа. Він ішов у клятому платті, й не можна було засунути руки в кишеню, і позаду, від воріт, на нього дивився похмурий Михалич. І неможливо було знати, що чекає попереду. Цілком вільно невідоме дещо, яке вміло гіпнотизувати людей за частку секунди, мало бластери, зелені радіостанції-“слимаки” та іншу чортівню, — цілком вільно, думав Стьопка, воно змогло простежити за кожним його кроком, і дізнатися, що він везе в чемодані, і зумисне наказати, щоб його пропустили.
От і корпус. Двох кроків вистачало якраз від однієї смуги тіні до іншої. Ось корпус і двері. Заходь! Скільки часу ти мріяв про пістолет у правій руці і пістолет у лівій, — заходь! Ти вмієш стріляти лівою, стріляти швидко і несхибно. Охота тобі стріляти, Степане? Не звертай на ґанок, іди прямо, довкола пагорба і до паркану… Тобі ж зовсім не хочеться стріляти…
Він увійшов. За скляними дверима м’який синтетичний килим зовсім глушив кроки. По сходах, немов річка, збігала м’яка доріжка. Стьопка підіймався через силу, неначе плив проти течії. Корпус стояв тихий і безлюдний, тиша аж дзвеніла у вухах. Порожній коридор дивився на Степана блискучими очима ламп… Двері були товсто оббиті кремовим пластиком.
Таблички висіли похило на випуклій оббивці: Стьопці відсвічувало, на зріст він був малий. Спинався навшпиньки, щоб прочитати: “Липилієнь Р. А.”, потім “Кротова З. Б.” і нарешті “Портнов В. Б.”.
Степан озирнувся. Здалося, що невидимі пришельці-гіпнотизери висять над дверима, як повітряні кулі, і дивляться невидимими очима. І він, рятуючись від цих невидимих очей, смикнув двері й опинився в темному, вузькому тамбурі. Набравши повні груди повітря, штовхнув другі двері й опинився в кабінеті, навпроти письмового столу.
Ви думаєте, що вас не можна вбити
— Добридень, добридень! — Портнов усміхався й кивав, виглядаючи з-за настільної лампи. — Ти до мене, дівчинко?
Сліпуче сонце пронизувало скляну стіну кабінету. Стьопка примружився.
— Ти до мене? — повторив Портнов.
Він, підвівшись, поглянув на чемодан. Стьопка кивнув: він не міг одвести голосу.
— Ну, розповідай…
Стьопка швидко сів на стілець праворуч від дверей, смикнув чемодан на коліна, прикрив. Портнов, посміхаючись, поставив руба на стіл плоску зелену коробку завбільшки як від цигарок. Таку саму коробку гітарист прикладав до дверей тиру. Стьопка впізнав її, та вже ніколи було лякатися. Він притримав кришку чемодана лівою рукою, правою намацав рукоятку “Макарова”, вихопив його і застеріг:
— Спуск із “шнеллером”, стріляю без попередження… Руки!
Руки інженера як неживі лежали на столі. Сірі, безкровні губи промовили:
— Пістолет — не іграшка для дівчаток. Дай сюди.
— Ще б чого… А тій штуковині дайте спокій!
Рука відсунулася од зеленої коробки. Інженер глибоко зітхнув, щоки немов порожевіли.
— Бавишся в розвідників, дитя віку? Чого тобі треба, власне?
— Стривайте, — перебив Стьопка. — Я вам спершу скажу ось що. І не забувайте про “шнеллер”. (Той обережно кивнув). Я знаю: ви думаєте, ніби вас не можна вбити. Ви оживете, так?
— Ти з глузду з’їхала, — прошепотів інженер. — Ти щось плутаєш…
— О ні. Це ви не розумієте, що на такій відстані вашу голову рознесе на шмаття…
Інженер знову кивнув і примружився. Стьопка подумав, що даремно він почав про оживання.
— Припустімо, я це розумію, — мовив Вячеслав Борисович. — Що ж далі? Звідкіля ти взяла, що мене не можна вбити?
— Це для вас не має значення. Ви повинні вивести з ладу телескоп.
— Навіщо?
— Ви самі знаєте.
Інженер осміхнувся:
— Можна почухати потилицю? Не можна… Ну, вважай, я почухав. Як же я виведу з ладу телескоп, по-твоєму?
— А мені наплювати як.
— Поміркуй сама, дитя віку. Скажімо, я дав згоду і попрямував до апаратної з кийком — ламати й трощити. Адже й ти підеш зі мною, із своїм “шнеллером”, інакше я просто замкну тебе з коридора. Так?
Стьопка мовчав.
— Так. А при вході до апаратної та ще подекуди стоїть озброєна варта. Вона буде трохи здивована нашою поведінкою. Тут не заведено водити начальство під дулом пістолета. Та ще із “шнеллером”. Віддай-но пістолет і забирайся, поки не пізно…
“Дорослі мають нас за ніщо, — думав Стьопка. — Цей навіть під гіпнозом не порозумнішав. Не вірить, що дівчисько зможе в нього пальнути. А и справді, як він зіпсує телескоп? Це ж не просто так, не дротинку встромити в розетку”.
— А мені наплювати, — сказав він уголос. — Ви інженер. От і думайте. Я полічу до десяти, потім випущу всю обойму вам у голову. От і думайте. Раз…
Він швидко нахилився і, не зводячи очей з Портнова, поставив чемоданчик на підлогу. Випростався, підвівся. Плаття сильно різало під пахвами, і було моторошно бачити перед собою лице людини, в яку зараз доведеться стріляти, — ось що відчував Стьопка. Він відлічував: “Чотири… п’ять… шість…” — і підступав дедалі ближче, дивлячись у нерухомі очі інженера, що дивно блищали. Зупинившись перед самим столом, він вимовив: “Вісім”, — і раптом зрозумів, що помирає.
…Здавалося, він щойно сказав “вісім”. Чомусь він лежав на спині, із заплющеними очима, голова була повернена вліво. Він трохи розтулив повіки — поряд із головою були ноги у світлих штанях.
Вячеслав Борисович стояв над ним. У правій руці він тримав пістолет — за ствол. Нечиста сила! Це був Стьопчин пістолет! Певно, він тільки що перейшов до інженера. Стьопка несвідомо рвонувся, щоб схопити пістолет за рукоять, але Портнов відскочив — обличчя в нього було сіре, а очі розширені, як від переляку, і він незграбно перехопив пістолет за рукоять, випростав руку і натиснув спуск. Клацнув бойок. Осічка.
Стьопка не злякався, коли дуло глянуло йому в очі. Світ здавався йому несправжнім. Таким він, напевно, уявляється жуку, перевернутому догори лапками. Стьопка сидів і безпорадно дивився на інженера. А той, не випускаючи з лівої руки зеленої коробки, відтягнув затвор пістолета, заглянув у казенник і знизав плечима: