Вогняний стовп світла розгублено заметався вже десь праворуч: жертва вислизнула з його цупких пазурів.
Тумановій спав на думку нещодавній епізод, коли німецький бомбардувальник, засліплений трьома радянськими прожекторами, не зміг втекти і врізався у землю. Вона розуміла: зараз усе залежить від уміння пілота.
Машину качало з борту на борт, наче пароплав од удару великої хвилі; попереду світлими віхтиками позначилися розриви зенітного снаряда. А знизу вгору, несучи смерть, до літака жадібно квапились вогняним пунктиром жовті, зелені й червоні кулеметні черги. Щось нудотне й задушливе підступало до горла.
Прожектор погас, ї пілот одразу ж збільшив оберти мотора. Стихла і стрілянина. Гітлерівці, видно, чекали нальоту на свій передній край і, впевнившись, що їх побоювання даремні, заспокоїлись.
Літак, набираючи висоту, заглибився на ворожу територію.
Пілот дивився вниз. Там, час від часу вмикаючи фари, пробирались невидимі з повітря автомашини. І тільки по їх вогнях можна було визначити, що літак ішов над шосейною дорогою, яка правила за орієнтир.
Туманова витягнула шию і глянула на пілота. Він упевнено тримав штурвал і спокійно вів машину. Часом здавалось навіть, що він спить, настільки непомітними були його рухи.
Штурман, навпаки, весь час рухався, поглядаючи навколо, звертався до карти, дивився на прилади.
Десь далеко на півдні бистрі фіолетові розчерки блискавиць полосували небо, лише на мить освітлюючи край землі.
«Там гроза і, певно, йде дощ», подумала Туманова.
Минуло ще двадцять сім хвилин.
З-під заднього ребра лівого крила стали випливати рідкі й полохливі вогники, розкидані ланцюжком на чорному фоні.
Штурман підняв планшетку ї тицьнув пальцем у карту: залізнична станція. Так, станцію важко сховати: вогні виказують. Як не крутись, а без семафора, без світла на стрілках і на тупиках не обійтись.
Літак звернув убік від шосе й від станції, круто праворуч. Вогники зникли. Внизу потяглися лісні масиви.
Трохи згодом пілот зробив одне коло, друге і, розвернувши машину проти вітру, збавив газ. Тріскучий рокіт мотора змінився на трохи шурхітливий і навіть приємний шум гвинта, що працював на неповних обертах. Висота стала швидко падати: тисяча сто… тисяча… дев'ятсот… вісімсот… сімсот…
«Приготуйтесь, Юліє Василівно, — сказала сама собі Туманова. — Наближається ваш час».
Вона глянула вниз. Зник туманний серпанок. Неясно вимальовувався ліс. Майнуло щось світле, мабуть, озеро. Навколо — жодного вогника, жодних ознак людини. Усе мертве.
Стрілка показника висоти наближалась до цифри «600».
Штурман підняв руку. Пілот уперше за весь час польоту повернув голову.
Туманова підвелася, поправила лямки парашута, незграбно перегнулась через борт і, тримаючись за нього однією рукою, стала обережно посуватися до заднього ребра площини. Зустрічний потік повітря підштовхував її в спину.
А внизу темрява.
Туманова зупинилась. Це був її шістнадцятий стрибок взагалі і шостий у тил ворога. І все-таки було страшно. Вона глибоко зітхнула, всунула праву руку в резинку, з'єднану з витяжним кільцем.
Пілот прощально помахав рукою.
— Щасти вам! — крикнув штурман, не одриваючи від неї погляду.
Туманова кивнула.
Потім вона присіла, наче перед стрибком у воду, і, відштовхнувшись од ребра площини, кинулась у нічну безодню.
Костеві Голованову тепер було зовсім байдуже, хто подбає про його тіло, де і як його поховають. Він зробив свою справу. Він зробив так, як підказала йому його чиста совість, серце справжньої людини. Ціною власного життя він врятував доручену йому справу. Таємницю підпілля він забрав із собою, і ключ до цієї таємниці гітлерівці не могли підібрати.
Та не байдуже це було підпільникам. Чорноп'ятов розпорядився винести вночі тіло Костя і поховати хоч у дворі, щоб потім, у ліпший час, перенести його, куди належить.
Та з'ясувалося, що це зовсім не байдуже і гестапівцям.
Коли підпільники з групи Калюжного, якому було доручено винести тіло юнака, повели вдень спостереження за будинком Голованових, вони нічого не помітили. Двір був пустий, будинок розчинений навстіж, і здавалося, що ніхто нічим не цікавиться. Але так лише здавалося. Вночі підпільники в цьому переконалися.
Вони не всі пішли, а послали в розвідку одного дуже спритного і кмітливого парубка, Семена Кольцова, який жив поблизу і добре знав будинок та двір Голованових, Того самого Кольцова, який приніс Калюжному страшну звістку про загибель Костя.