Заболотний знав, де живе Кость, та вже більше року не бачив його. Отже, ця підозра відпадає.
Чорноп'ятов, залишивши дім Голованових, у якому він жив нелегально, стрічався з Костем дуже рідко. Востаннє він прийняв Костя в себе в майстерні місяців три тому. Отже, Чорноп'ятов не міг стати причиною провалу.
Лишався Калюжний. На ньому лежав обов'язок підтримувати постійний зв'язок з Костем і зрідка зустрічатися з ним. Вони бачились минулого тижня, коли Кость заходив у лавку по сорочку.
Та коли гестапівці «вийшли» на Костя через Калюжного, виникало запитання: чому вони не арештували Калюжного? Звичайно, за цим могла приховуватися певна тактика гестапівців, певний розрахунок: стеження за Калюжним дало їм радиста, то, може, дасть і ще кого-небудь…
У вікно котельної пробивалося ранкове світло, а Чорноп'ятов лежав на своєму твердому тапчані, заклавши руки за голову, і все думав та думав.
І потім він згадав, що є четверта людина, яка знала Костя, — це Семен Кольцов. Так, так… Кольцов знав Костя до війни, знав його батька, матір, братів, він живе недалеко від Голованових, на тій самій вулиці, і він перший сповістив Калюжного про смерть Костя.
Та хіба можна запідозрити Семена Кольцова в зраді? Ні, не можна. Є такі люди, яким не можна не вірити.
І Семенові не можна не вірити. Не тільки тому, що він беззавітно, до зухвальства сміливий, готовий до самопожертви. І не тому, що в жодного з учасників підпілля нема такого багатого бойового рахунка, як у Семена, а тому, що Семен — справжній патріот, душею і тілом відданий батьківщині, тому, що в ньому тече кров батька, який віддав своє життя за ту саму справу, за яку бореться він, його син, тому, що Семенові брати — офіцери Червоної Армії, тому, що сестру Кольцова одною з перших у місті Могилеві прилюдно повісили гестапівці.
Ні, Семен ніколи не стане на ганебний шлях зради. Про це не можна й думати.
То, може, мимоволі він вивів гестапівців на Костів слід?
Теж неймовірно. Тоді б його першого запідозрили і давно б схопили, не гаючи жодної хвилини. Вони не знали про те, що розправа з слідчим кримінальної поліції, злом сейфа у бургомістрам, неодноразові аварії на електростанції, вибух гранати в солдатському клубі, підпал складу зі зброєю у дворі поліції і ще багато дечого — справа рук не кого іншого, як Кольцова.
Кольцов не міг навести гестапівців на Костів слід ще й тому, що за період окупації він не відвідував Голованових. За це Чорноп'ятов міг поручитись.
Але тоді як же це сталося? Що думати? Очевидно, одне з двох: або Костя запеленгувала німецька радіоконтррозвідувальна служба, або ж припустився якоїсь помилки Калюжний.
Хоч Кость провадив передачі і не в точно визначені дні й години, хоч він і зводив сеанси до кількох коротеньких хвилин, його все-таки могли засікти.
А якщо Калюжний?..
Чорноп'ятов різко підвівся з тапчана. Йому не треба було одягатися, бо з вечора не роздягався.
Він підійшов до крана в стіні і налив собі кухоль води. Потім пройшовся по кімнаті…
Що ж робити з голубим пакетом, з документами величезної військової ваги? Адже танк «Дракон» пускають у серійне виробництво!
«Ех… — зітхнув Чорноп'ятов. — Знав би полковник Бакланов, що зберігається у мене під верстаком! Що ж робити? Де вихід? Невже вся робота пропала марно? Адже недешево дався нам цей пакет… Кость…
Тимофій… — він затулив очі рукою і наважився: — Треба побачитись із Калюжним… За всяку ціну. Попередити його і порадитись… У мене голова вже не варить…»
Зранена снарядами та бомбами, пошматована гусеницями танків і самохідних гармат, лежала шосейна дорога. Над нею одноманітно гули телеграфні проводи.
На верхівці стовпа сидів старий настовбурчений крук і ліниво, знехотя чистив пір'я своїм великим дзьобом.
Вибравшись із лісу вперед, мов дозорець, під лагідними поривами ранкового вітерця кланялася з боку на бік тонка горобина.
Було пустельно й безлюдно. Тишу порушував лиш голосний і переливчастий спін жайворонків, які вилися в небі.
Туманова огляділася, збираючись покинути свою схованку біля дороги, але далекий шум, що долинав десь із західного боку, зупинив її. Вона присіла за гіллям.