— Це вже занадто, — заперечила Юля. — Настане час, і все з'ясується.
— Гм… — посміхнувся Готовцев. — А як же все це з'ясується? Не так-то й просто, як вам здається. Адже людей не десяток і не сотня. Ціле місто. Ну добре прийдуть наші. Що ви накажете робити мені й Степану? Ходити по дворах і звітувати перед кожним, що ми, мовляв, ось які, а не такі, як ви думали?. Чи виступити на мітингу? Чи надрукувати наше фото в газетах? Га? Он воно яка річ, голубко… І думати про це важко.
Туманова мовчала, не знаючи, що відповісти.
— А взагалі, буде видно. — І Готовцев підвівся. — Горювати нічого. Не це головне. Ви їсти хочете?
— Не відмовлюся. З ранку в роті, крім морозива, ще й рісочки не було.
— Чого ж ви мовчите! — з докором промовив Готовцев. — Зараз я вам закручу таке порціонне, що слинка потече!
Він вийшов.
Юля помацала рукою ліжко і подумала: «Не такий чорт страшний, як його малюють».
Чорноп'ятов і Калюжний сиділи в цю пору в котельній на тапчані один біля одного.
— Ти розумієш мене? — промовив Чорноп'ятов.
— І розумію, і ні, — відказав Калюжний, супроводжуючи свої слова глибоким зітханням. — Мені ясно, що в нашому становищі все може статися, ми ж не в жмурки граємось. І тут я з тобою згоден. Але що мене запідозрили…
— Ну, а якщо? — перепинив його Чорноп'ятов.
— Кепсько. Тоді — кепсько.
— От про це я й кажу, — промовив Чорноп'ятов і обняв друга. — Я сам у це не вірю, Митрофане Федоровичу, розумієш — не вірю. Та що з цього?
Калюжний мовчав. Настала пауза, а потім знову заговорив Чорноп'ятов.
— Не будемо ворожити на пальцях. Краще вживемо заходів. Давай домовимося так: ти припиняєш зустрічі з своїми хлопцями. Зрозумів? Тимчасово. І попередь кожного із своєї групи, щоб вони по черзі стежили за тобою і твоїм домом. Адже нам важливо з'ясувати, стежать за тобою чи ні. Якщо ні, то нам плювати на все. Значить, ми помилились, і справа не в тобі. Зрозумів?
Калюжний кивнув. З таким заходом він був згоден.
— Нам вистачить для цього день-два, — провадив далі Чорноп'ятов. — Якими б обережними гітлерівці не були, стежачи за тобою, хлопці однаково їх «наколють». Не завтра, то післязавтра. А ти, щоб спантеличити їх, якомога більше вештайся серед людей, до яких ми не маємо ніякого відношення, розмовляй, завітай у гості до кого-небудь…
— Зрозумів, Григорію Опанасовичу, — кинув Калюжний.
— Добре! — підсумував Чорноп'ятов. — А зараз давай думати, що нам робити з пакетом.
— Я вже думав.
— Ну?
— Є вихід: послати людину з документами за лінію фронту.
— Так… Шмагати двісті кілометрів — це не абищо. Тут потрібен ходак, та ще й добрячий. Я про це теж думав.
— А більше нічого не придумаєш, — зауважив Калюжний.
— Так. Нічого, — повторив Чорноп'ятов і похитав головою. — Ти маєш рацію… Ех, Костю, Костю… Як нам скрутно без тебе, голубе… Якби ти тільки знав, хлопчику…
— І ще запитання, — перебив Калюжний, — де знайти такого хлопця, який би добрався до передової і перейшов на той бік?
— Та хлопець є, — промовив у роздумі Чорноп'ятов. — Хіба Сенька Кольцов не такий хлопець?
— Кольцов? — посміхнувся Калюжний.
— Авжеж!
— Такий, — згодився Калюжний. — Сенька полізе в пекло, тільки накажи. Але ж ти знаєш, чим він зайнятий?
— Знаю. Підбирає ключі до свого квартиранта-льотчика.
— Чого там підбирає, уже підібрав, — заперечив Калюжний. — Льотчик двічі возив його своєю машиною на аеродром.
— Здорово! — здивувався Чорноп'ятов.
— А ти ж як думав! Цей льотчик — командир загону.
— Бач! — дивувався Чорноп'ятов.
— Ось тепер і вирішуй. Якщо посилатимемо Сеньку, льотчика доведеться кинути.
— Доведеться, — непевно сказав Чорноп'ятов і додав: — Іншої людини нема. Я всіх перебрав. Так… А пробратися на аеродром — теж непогано…
— Ото ж бо й воно!
— Гаразд! — раптом рішуче сказав Чорноп'ятов і ляснув друга по плечу. — Почекаємо ці два дні, а коли з тобою виясниться, поговоримо з Кольцовим. Добре?
— Хай буде так.
— А зараз іди, — і Чорноп'ятов підвівся.
Пізно вночі телефонний дзвінок підняв з постелі начальника гестапо гауптштурмфюрера Штауфера. Він хутко схопився і взяв трубку.
— Так… Слухаю…
— Гість прибув, — пролунав голос заступника.
— Подробиці?
— Нічого не можу додати. Філін оце тільки подзвонив міським телефоном і в подробиці не вдавався. Це — приємна звістка, та є і неприємне.
— Ну, ну?
— Надійшла шифровка від бригаденфюрера. Викликає до себе з приводу тієї машини з кур'єром, хай їй чорт. Комендант роздзвонив на весь світ.
— На коли?
— Чотирнадцятого увечері треба в нього бути. Отже, вранці треба виїздити.
— Їдьте ви, — відразу вирішив Штауфер..
— Я? — здивувався заступник.
— Так, так. Поясніть бригаденфюреру, що виникла цікава комбінація, а крім того, я ж занедужав. А щодо машини скажіть, що ми вжили всіх заходів, які від нас залежать. І, до речі, натякніть, що коли з нас питають, то треба попереджати в таких випадках. Якби комендант не сказав, то ми й досі нічого не знали б про цього кур'єра. Розводити руками після того, як людина вже зникла — пізно. Треба раніше було думати. А на той випадок, якщо шеф… А втім дозвольте. Ви де?
— На службі.
— Ага… Я зараз приїду… Так, так… І про все домовимось. Пришліть машину… Скільки зараз на вашому?
— Початок третьої.
— Дурниця! Зараз я приїду.