— Ти казав йому?
Калюжний труснув головою:
— Ні. А ти все-таки вирішив посилати?
Чорноп'ятов зітхнув і розвів руками.
— В тім-то й заковика, що ніяк не наважусь. І треба посилати, і боюся. Легко сказати, стільки відшмагати! Та ще з порожніми руками — так тому й бути, а з цими папірцями — не дуже-то… Боюся, що і їх втратимо, і хлопця занапастимо… В руках же не понесеш, це тобі не голка, доведеться ховати пакет на грудях або під поясом, а якщо так, то при першому ж обшуку хлопцеві капут. Знищити пакет, викинути його чи приховати — не вдасться.
Чорноп'ятов замовк, і знову настала тиша. Питання про те, як бути з голубим пакетом, лишалося нерозв'язаним.
— А що коли податися до Новожилова? — вимовив Заболотний. — Все-таки до партизанів ближче, ніж до фронту. Та й небезпека менша. І документів особливих не потрібно буде.
— І про це думав, — зауважив Чорноп'ятов. — Це нам більше з руки. Тільки шукати Новожилова — все одно, що на небо лізти. Він же й години не сидить на місці.
— А знаєш що? — ляснув себе по коліні Калюжний. — Треба послати Никанора Дем'яновича Сербіна до себе в Лужки.
— Правильно! — вигукнув Заболотний.
— Що правильно? — насторожився Калюжний і, насупившись, глянув на Степана. — Ти ж не знаєш, про що я хочу сказати.
Заболотний посміхнувся:
— Догадуюсь.
— Ну, хлопці, ми сюди зібралися не загадки відгадувати, — нагадав друзям Чорноп'ятов. — Діло кажіть!
— А я хіба що?.. — зніяковів Заболотний. — Я діло й кажу. Я розумію, куди гне Митрофан Федорович. У Лужках в якоїсь баби вилежуються двоє поранених новожилівських хлопців, і Дем'янович із жінкою підгодовує їх. А вже ці хлопці краще за нас знають, де шукати загін.
Калюжний похитав головою і, не стримавши посмішки, сказав:
— Ну й спритний же ти чоловік, Стьопо, справді відгадав.
— А від Дем'яновича вони не критимуться, — додав Заболотний.
— Як ти на це дивишся, Григорію Панасовичу? — спитав Калюжний.
— Ясно! — схвалив Чорноп'ятов і звернувся до Заболотною: — Завтра ж побачся з Дем'яновичем, поясни йому все до пуття і скажи, щоб він з'їздив до себе в Лужки. Зрозуміло? Вирішено! — він глянув на годинника. — Скоро дві. Давайте поговоримо про те, для чого зібралися. Потім поспимо годину-дві, а вранці підете додому. Так буде краще. Отже, вирішуємо: іти на відкритий бій чи не йти. Як ти думаєш, старий?..
Чотирнадцятого червня о дванадцятій дня у тюрмі змінювалися чергові. Коридорного Генріха Гроссе заступав Отто Вольф. Невеликий на зріст, худорлявий, дуже моторний і балакучий, Отто поряд із слоноподібним Генріхом виглядав підлітком. На носі в Отто сиділи окуляри в металевій оправі: він був короткозорий, та вже й немолодий — на п'ятий десяток повернуло.
Чергові потисли один одному руки, і Генріх похмуро спитав:
— Як справи?
— Чудово, далі нікуди! — весело відповів Отто й посміхнувся.
Генріх пильно подивився на змінника своїм важким поглядом.
Отто усміхнувся:
— Загіпнотизувати хочеш? Так я не годжусь для гіпнозу! Очі не такі, — пожартував він. — Усіх не загіпнотизуєш! Зараз багатьом пора подумати над тим, як позбавитися деякого гіпнозу…
— Тобто? — поцікавився Генріх. Отто знизав плечима.
— Ну, приміром, як спекатись вельмишановного фюрера та його воєн. Га?
— Щоб я світу божого не діждався, коли тебе не повісять і я не допоможу тобі в цьому! — люто вигукнув Генріх. — Я не про те питаю. Чого твої справи кепські?
— А-а!.. — Отто вигнув дугою свої худі груди, виструнчився і відрапортував: — Я потрібен на фронті! — І він високо підняв вказівного пальця. — Без мене там діло не виходить! Викликають на повторний огляд.
— Тебе?
— Саме мене, з моїми очима, з моїми камінцями в печінці. Та я скромний і не хочу забирати військової слави у наших шановних генералів. Я можу дати їм ділову пораду звідси.
— Базікало! — обірвав його Генріх. — Підеш залюбки.
Отто не збентежився.
— Та хтозна, — філософськи відповів він, — бажання — велика справа, а в мене його нема. Зате в мене є свої міркування. По-перше, там стріляють і, чого доброго, вцілять у мене, а це шкідливо відіб'ється на моїй печінці. По-друге, з Вольфів лишився я один, а решта — й усі молодші за мене — з допомогою вельмишановного райху щасливо пішли на той світ. Один брат наклав головою у Франції, другий — в Алжірі, третій — під Ростовом, четвертий — у Словакії. Я думаю, годі. Та коли вже вони без мене все-таки не обійдуться і забриють, я знаю, що робити. Може, з п'яти братів хоч один виявиться трошки розумнішим!..