Штауфер і Герц не ворухнулись,
— Конвоїрів сюди, — спокійним голосом наказав Штауфер.
Не спромігшись повторити одержаного наказу, обершарфюрер зник.
Страшенний гуркіт пролунав зовсім близько, на майдані. Будинок гестапо заскрипів, застогнав, здригнувся. Вибухова хвиля тугим, гарячим вихорем розчинила вікно, двері, ввірвалась до кімнати. Із стелі посипалася штукатурка. Сифон з газованою водою похитнувся на тумбочці, упав на підлогу і розлетівся в дрізки. Розкладені на столі папери спурхнули безладною зграєю і розлетілись по кімнаті.
Штауфер і Герц схопилися. Перший ловив папери, другий метнувся зачиняти вікно.
Літаки ревли над містом, бомби з свистом і виттям врізалися в землю, вибухи лунали все частіше.
До кабінету вбігли два конвоїри й зупинилися, важко переводячи подих.
— В тюрму! — пискливо крикнув Штауфер. — У шосту камеру!
«У солдатську, в чоловічу!» промайнула у Юлі страшна догадка.
Конвоїри підхопили її під руки і потягли в коридор.
Тепер вона знала, що робити. Тікати! Вирватись і тікати! Конвоїри стрілятимуть по ній. І все… Більше нічого не треба. Швидко й добре…
Юля шарпнулась, але даремно. Есесівці міцно тримали її. Вона підігнула коліна, сподіваючись, що вони впустять її, та есесівці легко підхопили її і понесли. Вже біля виходу з коридора вона несподівано стала на ноги і метнулась уперед, намагаючись звалити з ніг хоча б одного з автоматників, та й це їй не вдалося. Автоматники міцно трималися на ногах і люто лаялись.
У дворі Юля зробила останню спробу: вдарила ногою конвоїра, що йшов праворуч, той спіткнувся і, падаючи, потяг її за собою. Можливо, цього разу план і вдався б, та на допомогу конвоїрам наспів шофер. Утрьох вони схопили Туманову, підняли і швиргонули в кузов найближчої арештантської машини. Дверці захлопнулись.
Стоячи у темному коридорі, Штауфер спостерігав усю сцену через відчинене вікно.
Місто було осяяне сліпучим яскравим світлом. У небі під хмарами шипіли розвішані льотчиками освітлювальні «люстри». Повітря було помережане незліченними барвистими нитками трасуючих куль. З боку в бік металися білі стовпи прожекторів.
Арештантські машини одна за одною виїхали на майдан. Перша, в якій опинилася Туманова, перетинаючи майдан, трохи не впірнула у величезну воронку від вибуху бомби.
Водій, чортихаючись, утримав машину на самому краю, осадив її назад і, об'їхавши воронку, з брязкотом включив другу швидкість. Машина застрибала побитою бруківкою і, скорочуючи шлях, пробиралась не звичайним маршрутом, а глухими, вузькими провулками, В одному з них водій так різко натис на гальмо, що конвоїри стукнулись головами в лобове скло: дорогу перетинала легкова машина «оппель-капітан».
Не бачачи об'їзду, водій тюремної машини вимогливо засигналив. Тоді з оппеля показалась людина, обличчя якої не можна було розгледіти в темряві. Невідомий впритул підійшов до кабіни, в руці у нього щось блиснуло, й один за одним прогриміло шість пострілів,
У шоферській кабінці запанувала тиша.
Невідомий підбіг до оппеля і вернувся з куцим ломиком у руці. Сильним ударом він збив замок з арештантської машини і, відчинивши дверці, гукнув:
— Виходьте! Швидше!
Йому відповіла тиша.
— Та виходьте ж, чорт би вас забрав!
Після другої команди з машини вистрибнули троє чоловіків, а жінка нерішуче затрималася в дверях.
— Тікайте, ви врятовані! — гукнув невідомий. Троє кинулись у провулок і зникли в темряві. Невідомий підхопив Юлю на руки і подався до опеля.
А бомбардувальники гасали в небі, як розлючені демони, і вибухи бомб стрясали землю.
Група підпільників причаїлась у руїнах колишнього міського театру. Тут вони чекали тюремних машин.
Несподіваний повітряний наліт на місто був якраз до речі.
— Оце так дають! — дивлячись на небо, захоплено зауважив Калюжний. — І хто б міг думати, що вони прийдуть нам сьогодні на допомогу.
— Молодці хлопці! відгукнувся Чорноп'ятов, що стояв поруч. — А ми голови морочили…
— Гляньте! — вигукнув Заболотний.
Всі повернули голови в бік вокзалу, де шугав величезний стовп полум'я. Він був такий великий, що захопив край неба.
— Що це?
Ніби у відповідь пролунав страшенний вибух. Ледве затих гуркіт, як знову стало чути гул літаків і ухкання бомб. Стежачи за небом, підпільники не забували справи, заради якої зібралися.
Короткий і різкий посвист покликав їх на вулицю. Біля зруйнованого будинку стояв чоловік і вдивлявся в темряву.
— Іде! — повідомив він приглушеним голосом.