Дальша дорога минула без пригод. Ранець виявився на тому ж місці, де й був, а оскільки в їхньому розпорядженні залишалося близько години, Юля запропонувала підживитися. Ніхто не припускав, що дві пари очей пильно стежать за ними. Лейтенант Назаров і сержант Волков, які сиділи у засідці, відразу впізнали Туманову, догадались також, що вона в колі своїх, і лише Генріх Гроссе своїм мундиром і виглядом викликав у них замішання. Назаров послав Волкова до Дмитрієвського, а сам продовжував вести спостереження.
Що було через кілька хвилин, важко передати! Тут же, на поляні, підпільники обнялися з посланцями фронту. Юля плакала. Все ще не вірячи, вона блискучими від сліз очима дивилася на капітана. А він, схвильований не менше за неї, квапливо обговорював з товаришами план дальших дій…
Підбігла радистка Прохорова і подала аркуш паперу. Капітан прочитав і передав Чорноп'ятову. Потім глянув на годинник:
— Двадцять хвилин на сьому! В дорогу, товариші! Нам треба йти тридцять кілометрів.
Учасники групи Дмитрієвського підвелися і почали закріплювати на спинах речові мішки.
Чорноп'ятов підійшов до Юлі, витяг із-за пазухи й урочисто вручив їй великий, перев'язаний навхрест шпагатом голубий пакет.
— Ось те, заради чого ти жертвувала життям. Полювання скінчилося, «Дракон» спійманий!
Юлія Василівна кивнула і передала пакет капітанові. Той сховав його у речовий мішок.
— Хто-хто, а вже артилеристи згадають нас добрим словом! — зауважив Калюжний.
— Не тільки артилеристи, — додав Заболотний.
Прохорова простягла Дмитрієвському руку. Вона, за розпорядженням Бакланова, залишалася в Горєлові радисткою підпільної групи.
— Чекайте моїх позивних, — сказала вона.
Туманова посміхнулася й обняла подругу.
— Першу радіограму прийму сама.
Підпільники попрощалися з Генріхом Гроссе.
— Ще зустрінемося, друзі, — схвильовано промовив Генріх, розглядаючи за звичкою свої розчепірені пальці.
— Обов'язково! — відповів йому Заболотний. — У новій Німеччині.
— Ні, трохи раніше, — заперечив Генріх. — Я не сидітиму склавши руки. Думаю, що Скитальцеві знайдуть підходящу роботу. Рот фронт!
Чорноп'ятов підійшов до Туманової.
— Прощавай, дочко! Тепер до перемоги не зустрінемось… Але ці сім днів і ночей я ніколи не забуду. — І він міцно обняв і розцілував її.
— Становись! — поквапив Дмитрієвський і розкинув руки.
Крайнім на правому фланзі став сержант Волков з Моржем. За ним — Грундт, слідом Генріх Гроссе, потім Туманова, а далі полонений радист, лейтенант Назаров. Колону замикав капітан.
— Направо! — тихо скомандував Дмитрієвський. — Кроком руш!..
Група витяглась ланцюжком, пересікла поляну і зникла в лісі.
Бакланов спав одягнутий, напруження останніх днів змучило його. Всю ніч він не спав, чекаючи вісток від групи Дмитрієвського, і тільки перед світанком задрімав.
Його розбудив начальник радіоцентра, який приніс радіограму.
Бакланов підніс до очей аркуш паперу і прочитав:
«Завдання виконано без втрат. З нами документи і троє цікавих людей. Літак висилайте сьогодні на двадцять третю годину на поляну за тридцять три кілометри північніше від Горєлова і чотирнадцять кілометрів на захід від села Паршино. Наші сигнали: вісім вогнищ коридором і дві білі ракети на посадку. Капітан Дмитрієвський і лейтенант Туманова».
Бакланов схопився, обняв начальника радіоцентра й поцілував. Той сторопів, аж ніяк не вважаючи себе винуватцем торжества, відступив на крок і розгублено промовив:
— Прохорова чекає відповіді…
— Я сам, — сказав Бакланов і, підійшовши до стола, покрутив ручку телефону. — Осу мені, так, Осу!.. Черговий оператор? Бакланов говорить! Перекажіть одинадцятому кореспондентові, щоб чекали літака при будь-якій погоді. Так!..
Потім він ухопився за ручку другого телефону і завмер. «Чи не ранувато? — прийшла обережна думка. — Адже о третій годині ранку скінчилось засідання військової ради… Ні!» — і він рішуче закрутив ручку телефону.
Трубку довго не знімали, та, нарешті, в ній почувся глухуватий, заспаний голос командира.
— Товаришу генерал… — почав Бакланов.
Час наближався до двадцять третьої години. Повівав легкий нічний вітерець. З лісу долинало таємниче шарудіння. Край галявини, біля вогнища, яке вже перегоріло, сиділи Генріх Гроссе, капітан Дмитрієвський і Туманова.
Трохи далі від них, упершись спинами, підтримуючи один одного, сиділи зв'язані штурмбаннфюрер Грундт і полонений солдат-радист. Коло них, випроставши вперед лапи і напівзаплющивши очі, куняв Морж.