Того часу стався відомий епізод, а саме парад, що пройшов вулицями міста. Близько шостої вечора приблизно з десяток авто закрутили під вікнами своїх ворогів щось на кшталт каруселі: то переможці клану Ск’явоне кидали виклик супротивнику. Я був ще дитиною, але мої родичі твердять, що бачили цих людей на власні очі: вони повільно їхали вулицями Сан-Чіпріано, Казапезенни та Казаль-ді-Прінчіпе, опустивши вікна, сидячи верхи на дверцятах: одна нога в авто, друга — теліпалася назовні. Без масок на обличчях, і в кожного — автомат. Кавалькада рухалася повільно, збираючи на своєму шляху дедалі більше прихильників; вони повиходили зі своїх квартир, прихопивши гвинтівки та автомати, і пішли позаду автомобілів. Це була справжнісінька публічна демонстрація сили зі зброєю в руках. Час від часу вони зупинялися біля будинків своїх опонентів, котрі насмілилися кинути виклик їхньому пануванню.
— Виходьте, ви, лайнюки! Виходьте, якщо ви не ссикуни!
Цей парад продовжувався принаймні годину абсолютно безперешкодно під акомпанемент торохтіння жалюзі на крамницях та барах, що їх похапцем опускали власники. Два дні панувало повне припинення вогню. Ніхто не наважувався вийти навіть хліба купити. Дон Пеппіно збагнув, що настав час придумати план опору. Час чітко визначати шлях, яким треба йти. Час облишити індивідуальні промови та дії, організувати протест і скоординувати його, залучивши до цього церкву на більш високому рівні. Дон Пеппіно склав дивовижний документ, підписаний всіма священиками Казаль-ді-Прінчіпе. Це був релігійний християнський текст, просякнутий відчаєм та ображеною людською гідністю, які робили його слова універсальними, здатними вийти за межі релігії і змусити босів тремтіти; вони боялися слів священика більше за облаву антимафіозного підрозділу, більше за конфіскацію своїх каменярень та бетономішалок, більше за підслухані телефонні розмови з наказом убити. Це був жваво написаний текст з романтичним та сильним заголовком: «Я не буду мовчати, бо люблю свою паству». Дон Пеппіно розповсюдив цей документ на Різдво. Він не став чіпляти його на дверях своєї церкви; він не був таким собі Мартіном Лютером, що збирався реформувати Римо-католицьку церкву. Дон Пеппіно мав на думці інше: він хотів зрозуміти, як знайти шлях, який дозволить перерізати м’язи та сухожилля влади і зруйнувати економічний та кримінальний вплив Каморри.