Дон Пеппіно прокладав цей шлях поверхнею слова і роз’їдав владу кланів синтаксисом; слово й досі здатне на таке, якщо його мовити публічно. Молодий священик не мав інтелектуальної апатії тих, хто вважав, що слова виснажили всі свої ресурси і просто служили для того, щоб заповнювати собою простір між нашими вухами. Для нього слово було конкретикою, сукупністю атомів, що втручаються в механізми взаємодії предметів та явищ — як, скажімо, будівельний розчин або мотика. Дон Пеппіно шукав підходяще слово, щоби вилити його як відро води на бруд, який він перед собою бачив. У цих краях тримати язик за зубами — це не просто мовчазна кругова порука нахилених капелюхів та опущених додолу очей. Пануючий тут настрій характеризується фразою «То не моя проблема». Але це ще не все. Рішення сховатися в себе, втекти від реальності — це, насправді, голос, відданий під час виборів стану речей. Слово стає криком. Гучним та пронизливим криком, кинутим у куленепробивне скло з надією, що воно розіб’ється. «Ми безпорадно спостерігаємо горе родин, чиї сини стали жертвами Каморри або виконавцями її злочинних наказів… Каморра наших днів — це різновид тероризму, що породжує страх і накидає власні закони, намагаючись стати невід’ємною частиною суспільства в області Кампанія. Зі зброєю в руках каморристи насильницьки нав’язують нам неприйнятні правила: рекет, що перетворює наш край на субсидований регіон, позбавлений потенціалу самостійного розвитку; «відкати», що сягають двадцяти і більше відсотків вартості будівельних проектів і відлякують найсміливіших бізнесменів; незаконний обіг наркотиків, продаж і вживання яких призводять до появи банд люмпенізованих підлітків та некваліфікованих робітників на побігеньках у кримінальних організацій; сутички між ворогуючими групами, що забирають, як чума, життя членів родин у нашому регіоні; все це дає негативні приклади цілим поколінням підлітків і являє собою справжню лабораторію насильства та організованої злочинності».
Мета дона Пеппіно полягала в тому, щоб нагадати людям: перед лицем влади кланів вкрай важливо не обмежувати свою реакцію сповідальною кабінкою в церкві. Він наводив вислови пророків і гаряче доводив прихожанам, що влаштування демонстрацій і сповіщання про злочини та злочинців — це вкрай важлива реакція, яка додасть сенсу їхньому життю. «Ми не можемо й не мусимо вагатися в нашому пророчому обов’язкові сміливо висловлювати свою позицію; бо сам Господь закликає нас бути пророками.
Пророк — це вартовий; він бачить несправедливість і виступає проти неї, маючи на думці Божу заповідь (Ієзекіль 3:16–19);
Пророк пам’ятає минуле і використовує його для того, щоб зібрати докупи нове в сьогоденні (Ісая 43);
Пророк закликає нас жити і сам живе в співчутті та стражданні (Книга Буття 8:18–22);
Пророк ставить на перше місце життя по справедливості (Ієремія 22:3; Ісая 58).
Ми закликаємо священиків — наших пастирів та братів — висловлюватися сміливо й однозначно в своїх проповідях, а також в усіх тих випадках, що потребують безстрашності свідка. Ми закликаємо Церкву не відмовлятися від своєї «пророчої» ролі, щоби через вільне висловлювання та заяви забезпечити можливість створення нової свідомості під егідою справедливості, а також моральної та соціальної солідарності».
Цей документ не задумувався як конформістський до існуючої суспільної реальності чи ввічливий стосовно політичної влади; останню автор вважав такою, що не лише користується підтримкою кланів, а й має, фактично, ті ж самі цілі, що і вони. Дон Пеппіно вважав, що клан — це не вибір на користь зла, зроблений тим чи іншим індивідом, а результат цілком очевидних умов, конкретних соціальних механізмів, а також гангренозних причин, що піддаються чіткій ідентифікації. Жодна церква і жодна особа в цьому краї не була так рішуче налаштована прояснити сутність того, що відбувається. «Недовірливе та підозріле ставлення мешканців Півдня Італії до державної машини через її задавнену нездатність розв’язати ті серйозні проблеми, від яких страждає південь, а саме проблеми зайнятості, житла, освіти та охорони здоров’я; підозра — і часто обґрунтована — стосовно того, що політики замішані в злочинній діяльності Каморри, що вони в обмін на електоральну підтримку або заради досягнення спільної мети забезпечують владну протекцію та гарантують пільги; поширене відчуття особистої незахищеності та постійного ризику, породжене недостатнім захистом громадян з боку органів законності й правопорядку, неповороткістю правової системи, двозначністю законодавчого інструментарію… все це нерідко змушує вдаватися до захисту, організованого кланами, або ж ховатися під «дах», надаваний Каморрою; відсутність прозорості на ринку праці, через що знаходження роботи здебільшого залежить від благовоління Каморри та її агентів, а не від реалізації права, прописаного в трудовому законодавстві; відсутність або неадекватність, навіть у церковній сфері, необхідної соціальної освіти. А хіба ж можна сформувати зрілого християнина, не сформувавши водночас дорослу людину і зрілого громадянина?»