— Хто тут дон Пеппіно?
— Я.
То були його останні слова. В нефі гримнули постріли. Дві кулі влучили священику в обличчя, решта пробили голову, шию, руки, а одна влучила у в’язку ключів, що висіла в нього на поясі. Кілери стріляли зблизька, цілячись у голову. Одна з гільз застрягла між його курткою та светром. Дон Пеппіно готувався до першої денної меси. Йому було тридцять шість років.
Ренато Натале, мер-комуніст міста Казаль-ді-Прінчіпе, одним з перших прожогом кинувся до церкви, де знайшов тіло священика, яке й досі лежало на підлозі. Натале обрали мером лише за чотири місяці до вбивства. І це не було збігом обставин: клани хотіли, щоб це вбивство сталося саме під час його короткого перебування при владі. Ренато Натале став першим мером Казаль-ді-Прінчіпе, який війну з кланами зробив пріоритетом своєї діяльності. Свого часу він навіть здав мандат депутата міськради, бо відчув, що остання перетворилася на звичайнісінький придаток для штемпелювання рішень, що приймалися за її стінами. Якось карабінери влаштували несподіваний обшук у будинку Ґаетано Корвіно, члена міськради, і застукали там усіх найвищих керівників кланів, тоді як сам Корвіно був у той момент на засіданні міськради. З одного боку — справи міськради, а з другого — оборудки через міськраду. І ці оборудки — єдине, заради чого варто підніматися вранці з ліжка; це не ти, а вони будять тебе, надівають на тебе піжаму і піднімають на ноги.
Я завжди спостерігав здалеку за Ренато Натале так, як зазвичай спостерігаєш за людьми, що мимоволі стають символами обов’язку, опору та мужності. Символами майже метафізичними, нереальними, прадавніми. Чомусь я почувався розгубленим підлітком, спостерігаючи його намагання започаткувати клініку для іммігрантів та виступи проти влади казалеських кланів, а також проти їхніх оборудок з цементом та утилізацією відходів у смутні часи ворожнечі. Вони попереджали його, погрожували вбити, казали, що коли він не зупиниться, то за таку діяльність поплатиться його родина, але він і далі виступав проти них як тільки міг — навіть розклеював по місту плакати, де зазначалося, що клани замишляють зробити і що — вже зробили. Чим більшу наполегливість та хоробрість він виявляв, тим сильнішою ставала загроза з боку Каморри. Треба добре знати політичну історію цього регіону, щоб усвідомити реальну вагу таких понять, як «обов’язок», «відданість справі» та «незламність волі».
Після того, як вступив у дію закон про інфільтрацію мафії в представницькі й державні органи, в провінції Казерта було розпущено шістнадцять міськрад, причому п’ять з них — двічі: у містах Карінола, Казаль-ді-Прінчіпе, Казапезенна, Кастельвольтурно, Чеза, Фріньяно, Граццанізе, Лушано, Мондраґоне, Піньятаро Маджоре, Санта-Марія-ла-Фосса, Сан-Тамаро, Теверола та Вілла-ді-Бріано. Коли кандидати, опозиційні до кланів, примудрялися перемагати в цих містах попри купівлю голосів та хитру економічну стратегію, котра обмежує створення будь-яких політичних альянсів, їм доводилося стикатися з вкрай вузькими рамками повноважень місцевих адміністрацій, мізерними фондами та тотальною обструкцією. Їм доводилося повільно, цеглина за цеглиною, ламати вплив багатонаціональних компаній, маючи в своєму розпорядженні лише невеличкий міський бюджет, і упокорювати «бригади» убивць за допомогою місцевих військових формувань. Так, наприклад, як сталося в 1988 році, коли Антоніо Канджано, член міськради Казапезенни, вчинив опір залученню кланів до певних контрактів. І вони залякували його, «пасли» його — і таки випасли, вистреливши йому в спину на міському майдані у всіх на очах. Якщо хтось збирається стати на заваді казалезьким кланам, то вони йому навіть ходити не дозволять. І в результаті прикували Канджано до інвалідного візка. А здогадних винуватців злочину виправдали в 2006 році.
Казаль-ді-Прінчіпе — це вам не якесь місто під владою мафії в Сицилії, де важко протистояти бізнесменам-кримінальникам, але, з іншого боку, ваші дії супроводжуються парадом відеокамер, відомих та потенційно відомих журналістів, а також натовпами чиновників із загальнонаціональних антимафіозних підрозділів, яким ця постійна увага масмедіа так чи інакше допомагає виконувати свої обов’язки. В цих же краях усе, що ти робиш, залишається у вузьких рамках і стає відомим лише жменьці людей. Мені здається, що саме в цій самотності і гартується те, що можна назвати мужністю й хоробрістю, щось на кшталт броньового захисту, про який ти не думаєш і носиш не помічаючи. Продовжуй свою справу, роби, що маєш робити, а решта — байдуже. Бо погрози — це не завжди куля межи очі чи тонна коров’ячих кізяків, вивергана із самоскида тобі під двері.