Смерть дона Пеппіно була ціною, заплаченою за перемир’я між двома кланами. Навіть у вироку є натяк на цю гіпотезу. Треба було досягти угоди між двома ворогуючими групами, і, можливо, запорукою такої угоди стало вбивство дона Пеппіно. Йому відвели роль козла відпущення. Його знищення означало усунення великої проблеми для всіх сімей Каморри, і водночас воно відволікло слідчих від кланових оборудок і з’ясування стосунків.
Якось я почув розмову про Чіпріано, друга дитинства дона Пеппіно, який написав пристрасне публічне звернення, щоб виголосити його під час похорону, інвективу, на яку його надихнула одна з промов покійного священика. Але того ранку йому забракло сили навіть поворухнутися. Кілька років тому він виїхав і оселився в Римі, вирішивши більше ані ногою не ступати на землю Кампанії. Мені розповіли, що цей чоловік так горював і побивався через смерть дона Пеппіно, що кілька місяців не міг з ліжка встати. І коли б я не питався про нього у когось із його тіток, кожна механічно відповідала тим самим печальним голосом: «Він замкнувся в собі. Чіпріано замкнувся в собі!»
Час від часу таке трапляється. У цих краях цілком нормально, коли хтось каже подібні речі. Кожного разу, коли я чую цей вираз, мені пригадується Джустіно Фортунато, який на початку 1900-х пройшов уздовж усіх Апеннінських гір. Йому хотілося дізнатися, як живуть люди в містечках та селах уздовж гірського хребта, тому він відвідав кожне з них, зупиняючись у фермерів, вислуховуючи розлючених селян і таким чином знайомлячись з голосами та здпахами «південного питання». Ставши згодом сенатором, він повернувся до тих самих сіл та містечок і розпитав про людей, яких зустрів кілька років тому, бо хотів найактивніших з них залучити до здійснення задуманих реформ. Але родичі цих людей часто відповідали сенаторові: «Він замкнувся в собі!» Замкнутися в собі, замовкнути, майже оніміти — це бажання втекти всередину самого себе, щоб нічого не знати, не розуміти і не робити. Припинити опір, вирішити відступити за мить до того, коли тебе поглинуть принизливі компроміси життя. І Чіпріано теж замкнувся в собі. В місті мені сказали, що це трапилося після того, як він пішов на співбесіду, щоби влаштуватися на роботу у відділ кадрів однієї судноплавної компанії в Фрозіноне. Працівник, що проводив співбесіду, почав уголос читати автобіографію Чіпріано, але спіткнувся, дійшовши до назви його рідного міста.
— Все ясно. Я знаю, звідки ви! З міста отого відомого боса… як його — Сандокана, еге ж?
— Ні, я — з міста дона Пеппіно Діани.
— А хто це?
Чіпріано встав і вийшов. А згодом орендував у Римі кіоск, щоби якось заробляти на життя. Адресу Чіпріано я узнав від його матері, з якою одного дня опинився в одній черзі в супермаркеті. Мабуть, вона попередила сина про мій візит, бо він не відповів на дверний дзвінок. Можливо, він здогадався, про що я хотів з ним поговорити. Але я чекав біля входу кілька годин, приготувавшись у разі потреби спати на східцях біля його дверей. Нарешті Чіпріано насмілився вийти і ледь чутно привітатися. Ми пішли з ним до невеличкого парку, розташованого неподалік. Всадовивши мене на лавку, він розкрив зошит т&кий самий, яким користуються учні початкових класів. Там, на сторінках у косу лінію, було його публічне звернення, написане звичайним почерком. Те, яке він хотів зачитати на похороні. Хтозна, може, те звернення було написане не ним, а доном Пеппіно, але я не насмілився спитати. Вони хотіли удвох підписатися під цією промовою і оприлюднити її, але прийшли вбивці, після вбивства почалася кампанія паплюження, а потім настала бездонна самотність. Чіпріано почав читати звернення з інтонацією та жестами Фра Дольчіно, середньовічного проповідника, який мандрував вулицями, проголошуючи настання Апокаліпсису, і якого згодом спалили на вогнищі за єресь: «Ми не дозволимо, щоб наші землі стали вотчиною Каморри, однією гігантською Ґоморрою, гідною знищення! Люди Каморри — бо ви не тварі, а люди, як і всякий інший, — ми не дозволимо вам незаконно наживатися тут на тому, що в інших місцях є цілком законним, ми не дозволимо вам руйнувати тут те, що будується в інших місцях. Навколо своїх вілл ви залишаєте пустелю, і між тим, ким ви є, і тим, ким ви хочете стати, стоїть лише ваше абсолютне бажання. Пам’ятайте про це. Та Господь Бог пролив на Содом і Ґоморру дощ із сірки та вогню; він знищив ці міста, і всю долину, і всіх мешканців цих міст, і те, що зростало на землі. А дружина Лота озирнулася — і перетворилася на соляний стовп (Книга Буття 19:24–26). Мусимо піти на ризик і стати соляними стовпами, мусимо озирнутися і придивися: що ж коїться, який дощ проливається на Ґоморру, яке тотальне знищення відбувається там, де людське життя додається або віднімається від вашої економічної діяльності? Невже ви не бачите, що це — Ґоморра? Невже не бачите? Пам’ятайте про це. Збагніть, що вся земля тут вкрита сіркою та сіллю, вона горить, ніхто на ній більше не сіятиме, не буде на ній більше пагонів, не буде трави — як і після знищення Содома та Ґоморри, Адми та Севоїма, котрі Господь звергнув у своєму гніві та люті (П’ята книга Мойсеєва 29:22). Люди помирають за сказане чи несказане слово, віддають своє життя за чийсь наказ або рішення; ви ж проводите десятиріччя за ґратами, щоби отримати владу над життям та смертю, заробляєте купи грошей, щоби вкласти їх у спорудження будинків, де ви ніколи не мешкатимете, банків, до яких ніколи не ступить ваша нога, ресторанів, якими ви особисто ніколи не керуватимете, у компанії, чиїми директорами ви ніколи не будете. Ви розпоряджаєтеся вбивчою владою, щоб панувати в житті, яке ви проводите в підземних схованках в оточенні охоронців. Ви вбиваєте, і вас убивають у шаховій грі, де ви, однак, не є королями. Королями є ті, хто на вас наживається, змушує вас загризати один одного, допоки нікому буде оголосити шах і мат, допоки на шахівниці не залишиться один-єдиний пішак. І цим пішаком не буде ніхто із вас. Те, що ви зжерете тут, ви виригаєте в іншому місці, як оті птахи, що виригують їжу в роти своїх пташенят. Але ті, кого ви годуєте, — не пташенята, а грифи, а ви — скажені бики, приречені на самознищення в краю, де кров та влада є умовами та показниками перемоги. Пора нам припинити бути Ґоморрою…»