Не лише світ кіно нишпорить кримінальним світом у пошуках цікавих сюжетів. Дуже часто буває і навпаки. Нові покоління босів не йдуть виключно злочинним шляхом. Вони не проводять день за днем на вулиці в компанії місцевих бандюків, не носять при собі ножів, не мають шрамів на обличчі. Вони дивляться телевізор, навчаються, поступають до інститутів та університетів, закінчують їх, їздять за кордон, а найголовніше — працюють в структурах механізму влади. Промовистим прикладом може служити фільм «II Padrini», тобто «Хрещений батько». До того, як фільм вийшов на екрани, ніхто з представників сицилійської мафії чи Каморри ніколи не користувався терміном padrino, що виник з філологічно хибного перекладу англійського словосполучення «хрещений батько». Голову «сім’ї» або групи компаньйонів завжди називали compare. Однак після виходу фільму етнічні італійці, члени мафіозних сімей в Сполучених Штатах, стали використовувати godfather, тобто «хрещений батько» замість compare та його зменшувальної форми comparielloy яка взагалі вийшла з ужитку. Багато молодих італо-американців, пов’язаних з мафією, стали носити темні окуляри, костюми в тоненьку смужечку та висловлюватися спокійно й розважливо, як Марлон Брандо. Сам Джон Ґотті бажав стати живим втіленням дона Віто Корлеоне. Навіть бос Коза Ностри, Лучано Ліджіо — і той, позуючи для фоторепортерів, став виставляти вперед свою щелепу як Марлон Брандо в фільмі «Хрещений батько».
Натхненням Маріо П’юзо став не мафіозо-сицилієць, а Альфонсо Тієрі, бос Піньясекки з центру Неаполя, який після смерті Чарлза Бамбіно став ватажком сімей італійської мафії в Сполучених Штатах. У своєму інтерв’ю одній американській газеті Антоніо Спавоне на прізвисько Поганець, неаполітанський бос, пов’язаний з Тієрі, заявив: «Якщо сицилійці продемонстрували, як треба тримати язика за зубами, то неаполітанці показали всьому світу, як слід поводитися, коли ти — керівник. Як одним лише жестом демонструвати, що керувати — це не пеніс в піхву встромляти». Більшість кримінальних архетипів, що досягли кульмінаційної точки мафіозної харизми, походили із шматочка землі в Кампанії площею всього-на-всього кілька квадратних миль. Навіть Аль Капоне — і той вийшов звідти: його родина походила з Кастелламмаре-ді-Стабія. Капоне був першим босом, який приміряв себе до фільмів. Його прізвисько Чоловік зі шрамом (через шрам на щоці) використав Брайан Де Пальма як назву свого фільму 1983 року про Тоні Монтану. Але раніше ним скористався Ґовард Гокс для свого фільму 1932 року про Капоне. Аль Капоне разом зі своїм почтом незмінно з’являвся на майданчику кожного разу, коли там знімалася сцена із стріляниною чи погонями або якийсь натурний кадр. Бос хотів пересвідчитися, що Тоні Камонте, навіяний ним головний персонаж фільму «Чоловік зі шрамом», не виглядатиме на екрані дешевим клоуном. А ще він неодмінно хотів в усьому бути максимально схожим на Тоні Камонте. Бос знав, що після виходу фільму саме Камонте стане емблемою Капоне, а не навпаки.
Кінофільми — джерело форм самовираження. Неапольський Козімо Ді Лауро — чудовий приклад. Його вбрання нагадує «прикид» Брендона Лі у фільмі «Ворон». Каморристи часто звертаються до фільмів, щоби створити собі кримінальний імідж, якого їм часто бракує. І вони моделюють себе під відомі їм голлівудські маски-шаблони, обираючи таким чином найкоротший шлях до перетворення власних персон на зловісні постаті. Кінематографічне натхнення визначає навіть суто технічні моменти — як тримати пістоль і як з нього стріляти. Одного разу ветеран слідчого відділу неапольської поліції розповів мені, як кілери Каморри мавпують фільми: «Після виходу на екрани фільмів Тарантіно ці типи розучилися стріляти! Вони більше не тримають ствола рівно. Тепер вони тримають його криво, як у фільмах, і це призводить до катастрофічних наслідків. Кілери вціляють у живіт, ноги, пах, завдають серйозних поранень, але не вбивають. Тому їм доводиться прикінчувати жертву пострілом у потилицю. І при цьому бездумно проливають море крові, що є абсолютно непотрібним показушним варварством з огляду на кінцеву мету нападу».