Імена синів завжди несуть на собі слід батькових пристрастей та вподобань. Джузеппе Міссо, бос клану з району Саніта, мав трьох онуків. Їх звали Бен Гур, Ісус та Еміліано Сапата. На своєму суді Міссо завжди напускав на себе вигляд політичного лідера, консервативного мислителя та бунтівника; нещодавно він написав роман, «І leoni di marmo», «Мармурові леви». Кілька сотень примірників розійшлися в Неаполі буквально за пару тижнів. Це — історія Неаполя 1980-х та 1990-х, розказана плутаним синтаксисом, але напористим стилем. Це — історія формування та зростання цього боса, його постання як одинокого воїна, противника Каморри, кримінальних оборудок, рекету та наркотиків, та захисника шляхетного, але неясно визначеного кодексу грабунку та крадіжки. Упродовж своєї тривалої кримінальної кар’єри його неодноразово заарештовували, і кожного разу під час арешту при ньому були книги Юліуса Еволи та Езри Паунда.
Августе Ла Toppe, бос Мондраґоне, вивчав психологію, багато читав Карла Юнґа і був експертом із вчення Зиґмунда Фройда. Якщо поглянути на список книг, замовлених ним у тюрмі, то перед нами постає об’ємиста бібліографія вчених-психоаналітиків, а під час суду Августе Ла Toppe часто цитував Лакана, перемежаючи ці цитати своїми міркуваннями про гештальтівську школу психології. Всі ці знання бос Мондраґоне використав для приходу до влади; вони послужили йому як управлінське та військове знаряддя.
Навіть один з найвідданіших людей Паоло Ді Лауро є цінителем культури: Томмазо Престієрі є продюсером багатьох співаків неомелодійного стилю і знавцем сучасного образотворчого мистецтва. Багато босів є колекціонерами. Вілла Паскуале Ґалассо містила приватний музей, де зберігалося приблизно триста антикварних експонатів; перлиною його колекції був трон бурбонського короля Франциска Першого. А Луїджі Волларо на прізвисько Каліф мав полотно свого улюбленого художника — Боттічеллі.
Поліція спромоглася заарештувати Престієрі саме завдяки його любові до музики. Його схопили в Театро Белліні в Неаполі, куди він, знаходячись на підпільному становищі, пішов послухати концерт. Вислухавши винесений йому вирок, Престієрі заявив: «У мистецтві мені не потрібне звільнення з тюрми, бо у мистецтві я — вільний». Полотна художників та пісні вносять рівновагу й надзвичайну ясність і безтурботність у душу такого нещасливого боса, як Престієрі, котрий втратив двох братів, яких убили холоднокровно і безжально.
Абердін, Мондраґоне
Августо Ла Toppe, бос-психоаналітик, був одним з улюбленців Антоніо Барделліно. Він зайняв місце свого батька ще у молодому віці і став єдиновладним лідером клану К’юові, як його називали в Мондраґоне. Цей клан керував північчю Казерти, півднем Лаціо та Доміціанським узбережжям. Клан, очолюваний Ла Toppe, став на бік ворогів Сандокана Ск’явоне, але їхній менеджерський та бізнесовий досвід та розум — єдині фактори, достатньо потужні, щоби покращити конфліктні стосунки між сім’ями Каморри, — зрештою примирили їх з казалезцями, з якими вони продовжили співпрацю, водночас зберігаючи власну автономію. Августо невипадково отримав своє ім’я. Сім’я Ла Toppe дотримувалася родинної традиції називати первістка іменем якогось із римських імператорів. Але в цьому випадку вони повернули колесо історії назад: замість того, щоб після Августа з’явився Тиберій, Тиберій натомість став батьком Августа.
Вілла Сципіона Африканського біля озера Патрія, битви Ганнібала при Капуї, нездоланна міць самнітів — перших вояків у Європі, що вчинили напад на римські легіони, а потім втекли в гори, — всі ці перекази є легендами в місцевих сім’ях каморристів, які вважають себе нащадками цих далеких предків. Ці історичні фантазії кланів зіштовхнулися з поширеним іміджем Мондраґоне як італійської столиці моццарелли, буйволячого сиру. Колись у дитинстві мій батько натоптував мене моццареллою з Мондраґоне, але неможливо було вирішити, який сир і з якого району був найкращим. Смаки різнилися надто сильно: легка та жирна солодкість Баттапальї, важка солоність Аверси або ж чистота й бездомішковість Мондраґоне. Але майстри Мондраґоне мали в запасі власні козирі. Добра моццарелла завжди залишає присмак, який сільські мешканці називають «подих буйволиці». Я часто прогулювався по причалу Мондраґоне, котрий був моїм улюбленим пунктом призначення до того, як його зруйнували. Такий собі висунутий в море залізобетонний язик з причальними спорудами. Нікому не потрібна, покинута конструкція.
Мондраґоне раптом перевторився на місце для всіх молодих людей з Казерти та району Понтінських боліт, які забажали емігрувати до Великої Британії. Еміграція — мрія і шанс усього життя, спосіб вибратися звідси, але не для того, щоби потім стати офіціантом, посудомийкою в «Мак-Дональдсі» або барменом, якому платять пінтами темного пива. Молодь приїздила в Мондраґоне, щоби познайомитися з «правильними» людьми, які зможуть забезпечити недороге житло та зустріч з потенційними роботодавцями. В Мондраґоне бували люди, що могли влаштувати на гарну роботу в страховій компанії або компанії, що займається нерухомістю, люди, що допомагали нещасним та хронічно безробітним підписати пристойний контракт і влаштуватися на поважну роботу. Мондраґоне був дверима до Великобританії. Починаючи з кінця 90-х мати друга в Мондраґоне раптом стало означати, що тебе оцінять у повну міру твоїх талантів та здібностей, без рекомендацій та корисних зв’язків. Велика рідкість, неймовірна в Італії, особливо — на півдні. Бо тут тобі завжди потрібен покровитель, той, хто допоможе тобі просунути принаймні ногу в двері, якщо не всього себе. Представлятися без покровителя — це все одно, що заявитися без рук та ніг. Без чогось важливого. Але в Мондраґоне вони беруть твою автобіографію і дивляться, кому в Сполученому Королівстві її відіслати. Найважливіше значення мали твій досвід та здібності і те, як ти ними розпоряджався. Але це — в Лондоні чи Абердіні. Тільки не в Кампанії — найпровінційнішій з усіх провінцій Європи.