З часом я навчився оцінювати ситуацію очима посередника. Ця точка зору відрізняється від точки зору будівельника. Будівельник бачить незайнятий простір і хоче заповнити порожнечу; посередник шукає порожнє місце там, де вже повно всього. Прогулюючись, Франко не милувався ландшафтом, а думав, що б на цей ландшафт висипати. Він досліджував поверхню землі, наче то був гігантський килим, придивлявся до гір та полів, вишукуючи куточок, який можна було б підняти і замести під нього сміття — як підмітають сміття під килим. Якось, коли ми разом прогулювалися, Франко помітив покинуту заправку і відразу ж збагнув, що в її підземні баки можуть влізти десятки діжок з хімічними відходами. Бездоганна гробниця. У цьому й полягало його життя — у пошукові порожнин. Згодом Франко кинув займатися посередництвом; кинув намотувати милі в своєму авто, кинув зустрічатися з бізнесменами з північного сходу, кинув телефонувати клієнтам по всій Італії. Він започаткував професійні підготовчі курси. Найперспективнішими студентами Франко стали китайці з Гонконгу. Азійські посередники вчилися у своїх італійських колег, як займатися бізнесом з європейськими компаніями, як пропонувати гарні ціни і забезпечувати швидке виконання послуг. Коли ціна утилізації сміття в Англії зросла, китайські посередники, навчені в Кампанії, запропонували свої послуги. В березні 2005 року портова поліція міста Роттердам у Голландії виявила тисячу тонн англійського міського сміття, яке за документами проходило як подрібнений папір, призначений для переробки. Кожного року мільйон тонн високотехнологічних відходів з Європи вивантажується в Китаї. Посередники переміщають відходи до містечка Гуію, розташованого на північний схід від Гонконгу. І ці відходи хоронять під землею, закопують або скидають у ставки. Як і Казерту, містечко Гуію забруднили настільки швидко, що ґрунтові води стали непридатними для вжитку, і питну воду доводиться тепер завозити із сусідніх провінцій. Мрія гонконгівського посередника — перетворити Неаполь на центр європейських відходів, такий собі плавучий збиральний центр, звідки золотоносне сміття попливе в контейнерах для поховання в Китаї.
Посередники з Кампанії — найкращі; за допомогою кланів вони побивають конкурентів з Калабрії, Пулії та Рима, перетворюючи сміттєві звалища регіону в один гігантський універмаг з істотними знижками. За тридцять років своєї діяльності вони примудрилися вивезти та утилізувати все, що тільки можна, з одною-єдиною метою: збити розцінки і забезпечити собі контракт на ще більший обсяг сміття. Під час поліцейської операції «Цар Мідас», що отримала цю назву завдяки перехопленому телефонному дзвінку — «Як тільки ми доторкуємося до сміття, воно перетворюється на золото», — було встановлено, що кожна стадія утилізації сміття приносить прибуток.
Їдучи з Франко в його авто, я часто чув його телефонні розмови. Він давав миттєві поради; де і як скинути токсичні відходи. Йшлося про мідь, миш’як, ртуть, кадмій, свинець, хром, нікель, кобальт, молібден та інші відходи — від решток шкіряного виробництва до шпитальних відходів, від сміття з міських вулиць до автомобільних покришок. Франко відразу ж пояснював, що робити, маючи в голові цілий список людей та місць, куди можна звернутися. Коли я подумав про отруту, змішану з компостом, про могильники високотоксичних відходів, викопані в тілі італійського села, мені стало зле, і я зблід. Франко помітив це. «Ти гидуєш цією роботою, Роббе? А ти знаєш, що саме завдяки посередникам ця нікчемна країна спромоглася вступити до Євросоюзу? Знаєш чи не знаєш? А ти знаєш, скільки срак я прикрив і скільки робочих місць врятував, бо саме завдяки мені багато компаній зекономили на смітті або навіть довбаного цента не заплатили?»
Мала батьківщина багато чого навчила Франко — ще змалечку. Він знав, що в бізнесі ти або заробляєш, або втрачаєш (інших варіантів не буває), тому він не хотів втрачати сам і не хотів, щоб втрачали люди, на яких він працював. Він енергійно виправдовував свої дії — переді мною і перед собою, — наводячи жорстку статистику, яка повністю змінила моє попереднє розуміння проблеми утилізації токсичних відходів. Проаналізувавши всі дані, отримані під час розслідувань, здійснених прокуратурами Неаполя та Санта-Марія-Капуа-Ветере від кінця 1990-х по нинішній час, можна вирахувати сукупну економічну вигоду, яку отримують компанії, що звертаються до Каморри з метою утилізації відходів. Її сума складає 500 мільйонів євро. Я зрозумів, що ці розслідування торкнулися лишень частки фактичного обсягу операцій — і у мене голова обертом пішла. Завдяки тому, що клани Неаполя та Казерти допомагали значно зменшити фінансовий тиск витрат на утилізацію, багато компаній на Півночі Італії отримали змогу розширювати свою діяльність, наймати додаткову робочу силу, робити конкурентноспроможною промислову структуру всієї країни. І це наблизило Італію до членства в Євросоюзі. Ск’явоне, Малардо, Моччія, Бідоньєтті, Ла Toppe та інші сім’ї надавали кримінальну послугу, яка вдихнула життя та енергію в італійську економіку. В 2003 році під час операції «Кассіопея» було виявлено, що кожного тижня сорок автотягачів з причепами, завантаженими відходами, виїжджали з півночі на південь; згідно з даними слідчих, які відтворили картину злочину, зловмисники вивозили, скидали або утилізували в якийсь інший спосіб кадмій, цинк, відходи барвників, багно з очисних установок, всіляку пластмасу, миш’як, побічні продукти сталеливарного виробництва, а також свинець. Північ-південь — це улюблений маршрут нелегальних сміттєвозів. За допомогою посередників численні компанії з Венето та Ломбардії осідлали територію довкола Неаполя та Казерти і перетворили її на величезне звалище. Згідно з оцінками, впродовж останніх п’яти років близько трьох мільйонів тонн відходів було нелегально звалено в Кампанії, один мільйон тонн — у провінції Казерта в районах, що їх спеціально виділили клани в своїх «планах» міського розвитку.