Дев’ятнадцятого січня 2005 року вбили сорокап’ятирічного Паскуале Паладіні. Вісьмома пострілами в груди та голову. Кілька годин по тому дев’ятнадцятирічного Антоніо Аулетту ранять у ногу. Але, здається, поворотним пунктом стало двадцять перше січня. Чутки ширяться швидко, і немає потреби скликати прес-конференцію: заарештували Козімо Ді Лауро. Згідно з повідомленням антимафіозної прокуратури Неаполя, Козімо — ватажок банди і ватажок убивць. Як заявив свідок звинувачення, Козімо — командир клану. Але він переховувався в дірі сорок квадратних метрів завбільшки і спав на старому смердючому ліжку. Наступник кримінального конгломерату з щоденним доходом 500 тисяч євро від одних лише наркотиків, бос, який мав віллу вартістю п’ять мільйонів євро посеред одного з найбідніших районів Італії, дійшов до того, що змушений був переховуватися у смердючому закапелку неподалік від свого розкішного палацу.
То була вілла, що піднімалася немов з нічого на віа Купа-делль-Арко, побіля будинку родини Ді Лауро. Елегантний сільський маєток вісімнадцятого сторіччя, перероблений на кшталт помпейської вілли з басейном для стоку дощової води, колонами, ліпними прикрасами, підвісними стелями та величними парадними сходами. Ніхто не знав про існування цієї вілли. Ніхто не знав, хто її офіційні власники. Карабінери проводили слідство, але всі мешканці району анітрохи не сумнівалися: цю віллу будували для Козімо. Самі ж карабінери знайшли це місце чисто випадково. Пробивши товсту стіну, що оточувала віллу, вони натрапили на якихось робітників, котрі порозбігалися від одного виду людей в уніформі. Війна між кланами спричинилася до зупинки будівельних робіт, не дала наповнити віллу дорогими меблями та художніми полотнами, гідними вельмож; ця будівля так і не стала коштовним діамантом на всохлих грудях занепалої будівельної галузі в Секондільяно.
Коли Козімо чує гупання чобіт та брязкання зброї, він навіть не намагається втекти. Навіть не витягує пістоля. Натомість підходить до дзеркала, змочує гребінець, зачісує волосся назад і збирає його у косу на потилиці. Кучерява грива спадає йому на шию і плечі. На ньому — чорна водолазка та чорний плащ. Схожий у цьому вбранні більше на клоуна, що зображає нічного грабіжника, Козімо Ді Лауро гордовито випинає груди і спускається сходами. Кілька років тому він розбився на мотоциклі, і наслідком цієї пригоди стала кульгава нога. Але він навіть і про свою кульгавість потурбувався: спускаючись униз, він спирається на передпліччя карабінерів, що його супроводжують, і таким чином йому вдається приховати свою фізичну ваду. Нові жорстокі володарі неаполітанських злочинних угруповань не рисуються як «круті хлопці з нашого району», вони не мають того божевільного виряченого виразу, як, скажімо, Рафаеле Кутоло, не вважають за потрібне вдаватися до позерства, як бос Коза Ностри Лучано Ліджо, вони не схожі на карикатурні зображення Лукі Лучано та Аль Капоне, Такі фільми як «Матриця», «Крук» та «Кримінальне чтиво» дають краще уявлення про те, хто ці люди і чого вони хочуть. Вони — як знамениті моделі, що не потребують того, щоб їх представляли. Видовище, спектакль є набагато важливішим за шифрувальний код загадкового підморгування та розгалуженої кримінальної міфології, поширеної в місцевих мікрорайонах. Козімо дивиться прямо в об’єктив камери. Він опускає підборіддя і нахиляє лоба. Він не дав спіймати себе так, як спіймали Джованні Бруска — в потертих джинсах та сорочці з плямами від соусу для спагеті; він не перелякався, як Тото Рііна, якого швидко скрутили і запхали до гелікоптера; не здивувався спросоння, як Джузеппе Міссо, бос району Саніта. Козімо був вихований у світі шоу-бізнесу, і він знає, як поводитися на сцені. Він виходить на неї як воїн, котрий вперше в житті зазнав поразки. Вираз на його обличчі промовляє: «Ось яку ціну маю я платити за свою хоробрість та завзяття». Він поводиться так, наче його не арештовують, а просто допомагають перебратися до іншого офісу. Він знав про ризик, коли розпочинав війну, але не мав вибору. Питання стояло так: або війна, або загибель. Йому хочеться, щоби його арешт виглядав як доказ його перемоги, як символ його хоробрості, що гидує будь-яким самозахистом, якщо йдеться про збереження бізнес-системи його сім’ї та збереження родинних цінностей.