Насправді я й сам не знав, навіщо я знову припхався на місце вбивства. Але одне я знав напевне: не так уже й важливо скласти в голові схему того, що сталося, відтворити подумки страшну драму, що розігралася тут. Безглуздо вивчати сліди куль, крейдяні кола, окреслені навкруг них, наче то діти грали в класики. Все це неважливо. Натомість треба збагнути, чи залишилося хоч щось. Мабуть, ось що я хочу зробити: намагаюся зрозуміти, чи лишилося щось людське, чи є ще стежина, тунель, прогризений хробаком існування, що може привести до якогось рішення, до відповіді, яка надасть певного сенсу тому, що відбувається. Труп Аттіліо й досі лежить на підлозі, коли прибувають його рідні. Дві жінки, мабуть, його дружина та мати, хтозна. Вони йдуть пліч-о-пліч, тримаючись одна за одну, поволі наближаються. Ці дві жінки — єдині, хто і досі сподівається, що все не так, як їм сказали. Хоча все прекрасно розуміють. За мить до того, як вони постають лицем до лиця з трагедією, вони огортають одна одну руками, підтримують одна одну. І в цих кількох секундах, у цих кількох кроках, які мати й дружина роблять назустріч мерцю, застиглому в гротескній позі, відчувається ірраціональна, божевільна та безглузда віра в силу палкого бажання. Вони знову й знову сподіваються, що то була якась прикра помилка, що чутка була хибною, що то якесь непорозуміння з боку поліцейського, котрий розповів їм про засідку та вбивство. Наче коли вони будуть уперто триматися своєї віри, то вона спроможеться змінити хід подій. У цей момент кров’яний тиск надії сягає піку. Але нічого не поробиш. Плач та зойки демонструють силу земного тяжіння реальності. Аттіліо лежить, розпростершись на підлозі. Він працював у магазині телефонів і трохи підробляв в інформаційно-довідковій службі. У них з дружиною Наталією ще не було дітей. Вони на це просто не мали часу; можливо, не мали фінансової змоги і чекали, поки їм не підвернеться краща робота деінде. Робота поглинала увесь їхній день, а коли вони нарешті спромоглися трохи заощадити, то Аттіліо вирішив спробувати себе в бізнесі, де його і застукала смерть. Але другий убитий співвласник магазину є далеким родичем Паріанте, боса району Барколі, колишнім «полковником» Ді Лауро, котрий обернув свою зброю проти нього. Аттіліо не знає або просто недооцінює загрозу; він довіряє своєму компаньйону; йому достатньо, що він — чоловік, що забезпечує себе та родину; правда, йому доводиться багато працювати, дуже багато. Зрештою, в цих краях ти не вибираєш собі долю, і будь-яка робота — це привілей, якого ти щосили тримаєшся, якщо він тобі випав. Ти почуваєшся таким удачливим, наче над тобою засіяла щаслива зірка, навіть якщо це означає, що тринадцять годин на добу тебе немає вдома, що твій вихідний — це лишень половина неділі, а твоєї тисячі євро на місяць ледве вистачає, щоб погашати позику на житло. Хоч як би тобі не дісталася робота, ти маєш бути вдячним і не ставити багато запитань — ні про себе самого, ні про свою долю. Але дехто таки має сумніви і ставить запитання. Тому труп Аттіліо Романо додається до списку членів Каморри, убитих упродовж останніх місяців. Усі ці полеглі однакові, вони — жертви тієї самої війни, але причини їхньої смерті є різними. Клани самі вирішують, хто ти такий і яку роль граєш ти в цій ризикованій грі. І вирішують вони незалежно від волі й бажання індивідів. Коли на вулицю виходять армії, то неможливо рухатись у відповідності до якоїсь іншої динаміки, окрім їхньої. У відповідності до їхньої стратегії. Саме вони вирішують сенс, мотиви та причини. В той конкретний момент магазин, де працював Аттіліо, являв собою економічну ланку «іспанців», а значить підлягав знищенню.