Наталія, або Ната, як її називав Аттіліо, приголомшена трагедією. Вони були подружжям лишень чотири місяці, але жінка все одно безутішна. Президент Республіки не прибуде на похорон її чоловіка, не підтримає її під руку ані міністр, ані мер. Можливо, це й на краще: їй не доведеться брати участь у фальшивому спектаклі, влаштованому представниками влади. Але над смертю Аттіліо витає несправедлива підозра, підозра, яка є мовчазним підтвердженням влади, яку має тут Каморра. Іще одним доказом активності кланів. Але люди, що працювали поруч з Аттіліо — Аттілою, як вони його прозивали за вперте й несамовите бажання жити, — люди з інформаційного центру організовують поминання при свічках і наполягають на необхідності пройтися маршем протесту, навіть якщо під час його проведення стануться нові вбивства і нова кров обагрить вулиці. І вони виходять на демонстрацію, запалюють свічки, роз’яснюють, знімають ганьбу, знімають усякі підозри. «Аттіла» помер на роботі і не мав жодного стосунку до Каморри.
Але насправді стається так, що після цього вбивства підозра посилюється і падає на кожного. Машина клану надто бездоганна. Помилок не буває, бувають тільки покарання. Тому вірять клану, а не родичам, які, мовляв, не все розуміють, не колегам, які його знали, та не історії життя цього індивіда. На цій війні невинуваті особистості потрапляють під коток і заносяться до каталогу як побічні ефекти або потенційні винуватці.
26 грудня 2004 року Даріо Скерілло їхав на своєму мотоциклі. Йому вистрелили в голову та груди і кинули умирати в калюжі крові, яка повністю просякнула його сорочку. Він був ні в чому не винуватий. Але він приїхав з Казаваторе, містечка, яке теж накрила хвиля конфлікту. Стосовно нього — і досі тиша та нерозуміння. Ані напису на могилі, ані дошки пошани, ані поминальної служби. «Коли когось убиває Каморра, то хтозна — чому», — каже мені якийсь дідок. Проходячи повз місце, де вбили Даріо, він хреститься. Не вся кров однакового кольору. Кров Даріо — червонувато-пурпурова; здається, вона і досі тече. Довелося висипати цілі купи тирси, щоб її всотати. Минуло кілька хвилин, і вже якесь авто, скориставшись вільним місцем, припаркувалося прямісінько над плямою крові. Все закінчується. Все накривають, ховаючи від очей перехожих. Даріо убили для того, щоб донести до мешканців повідомлення. Повідомлення у вигляді людської плоті у конверті з крові. Як у Боснії, Алжирі, Сомалі, як під час хаотичної громадянської війни, коли важко зрозуміти, хто на якому боці, і достатньо хоч когось убити, сусіда або, скажімо, його собаку, свого приятеля чи родича. Достатньо хоч найменшого натяку на кревний зв’язок або фізичної схожості — і ви перетворюєтеся на мішень. Достатньо лишень пройтися якоюсь вулицею, щоб негайно отримати ідентифікаційну картку, відлиту у формі кулі. Головне для кланів — створити якомога сильнішу концентрацію болю, трагедії та страху. Мета одна: продемонструвати свою абсолютну владу, незаперечну перевагу та неможливість хоч щось протиставити реальній правлячій силі. В результаті ти сам призвичаюєшся до їхнього способу мислення, стаєш схожим на тих, хто запросто може образитися через жест чи фразу і всадити в тебе кулю. Для того щоб зберегти власне життя, щоб не доторкнутися до високовольтної лінії помсти, ти маєш бути обережним, обачливим та тихим. Коли я вже зібрався їхати геть, у той момент, коли виносили тіло Аттіліо Романо, до мене раптом прийшло розуміння. Я почав розуміти, чому й миті не проходить без того, щоб моя мати не дивилася на мене з тривогою, не в змозі збагнути, чому я не їду геть, чому не тікаю, чому продовжую жити в цьому пеклі. Я спробував пригадати, скільки загинуло, скільки було вбито відтоді, як я народився.
Не обов’язково рахувати загиблих, щоб зрозуміти механіку діяльності Каморри. Мертві — найменш промовистий елемент її реальної моці, але вони — найочевидніша спонука, що підштовхує до інстинктивної реакції. І я інстинктивно починаю рахувати: 100 смертей в 1979 році, 140 в 1980, 110 в 1981, 264 в 1982, 204 в 1983, 155 в 1984,107 в 1986,127 в 1987,168 в 1988,228 в 1989,223 в 1991,160 в 1992, 120 в 1993,115 в 1994,148 в 1995,147 в 1996,130 в 1997,132 в 1998,91 в 1999,118 в 2000, 80 в 2001, 63 в 2002,83 в 2003, 142 в 2004,90 в 2005.
З того дня, коли я народився, — 3600 смертей. Каморра вбила більше людей, аніж сицилійська мафія, більше, ніж Ндранґета, більше, ніж російська мафія, більше, ніж албанські клани, більше, ніж загальна кількість убивств, скоєних ЕТА в Іспанії та ІРА в Ірландії, більше, ніж Червоні Бригади, NAR (Осередки Озброєних Революціонерів) та вбивства, вчинені італійськими правоохоронцями. Каморра вбила найбільше. Уявіть собі карту світу, з тих, що зазвичай можна бачити в газетах на кшталт Le Monde Diplomatique. На ній маленькими вогнищами позначені точки конфліктів по всій планеті: Курдистан, Судан, Косово, Східний Тімор. Ваш погляд притягується до Півдня Італії, до трупів, що купчаться під час кожної війни, розв’язаної Каморрою, сицилійською мафією, Ндранґегою, організацією Сакра Корона Уніта в Пулії чи новітньою мафією Базіліскі в Луканії. Але тут ви не побачите позначок з маленьким вогнищем. Це ж центр Європи. Тут розташована значна частина італійської економіки. Сам спосіб залучення рекрутів великого значення не має. Головне, щоб гарматне м’ясо так і залишалося в багні на околицях міста, в плутанині бетону та сміття, на нелегальних фабриках та в коморах, де зберігається кокаїн. І щоб їх ніхто не бачив, щоб зовні здавалося, що це — війна між бандами, війна, яку ведуть між собою якісь злидарі. З часом ти починаєш розуміти, чому твої приятелі, що перебралися до Мілана чи Падуї, саркастично посміхаються, дивлячись на тебе і намагаючись вирахувати, ким ти став: chiachiello чи buono. Невдахою чи каморристом. Ти знаєш, який напрям обрати на роздоріжжі, знаєш, яким шляхом ти ідеш, і нічого доброго в кінці цього шляху не бачиш.