Жінки
Схоже, в мене в’ївся якийсь незрозумілий душок. Як отой запах, що просякає твою одіж, коли ти побуваєш в одному з місць, де готують смажену їжу. Коли ти виходиш на вулицю, то цей запах поступово стає менш відчутним, бо змішується з ядучими вихлопними газами автомобілів. Але все одно він нікуди не дівається. Ти можеш прийняти сто разів душ, як завгодно довго митися у ванні з ароматичними солями та пахучими шампунями, але все одно не зможеш його спекатися. І не тому, що цей запах — як, скажімо, піт ґвалтівника — проникнув у твою плоть, а тому, що ти розумієш: він уже проникнув усередину тебе. Наче його продукує якась залоза, котра досі знаходилася в сплячому стані, а тепер раптом почала виробляти свій секрет. І не стільки через страх, скільки через відчуття істинності. Наче щось у твоєму тілі спроможне визначити той момент, коли ти бачиш перед собою істину, вбираєш її всіма своїми чуттями, безпосередньо. Істину, не кимсь переказану, не передану кореспондентом чи сфотографовану, а життєву, екзистенціальну істину, яка перед тобою відкривається: розуміння взаємодії предметів та явищ, розуміння шляху, яким іде сьогодення. Жоден спосіб мислення не в змозі визначити істину того, що ти недавно бачив, ідентифікувати її. Після того як ти дивився прямо в обличчя війні між кланами Каморри, твоя пам’ять розпухає від надміру картин та епізодів. Їх надто багато, щоб пригадати щось окреме, індивідуальне; ці спогади бурхливим потоком заповнюють твою свідомість, переплутуючись та перемішуючись. Ти не віриш своїм очам. Після війни кланів не залишилося зруйнованих будинків, а розсипана тирса швидко всотує кров. Таке враження, що ти — єдиний, хто страждав, єдиний, хто все це бачив; наче хтось ось-ось підійде, тицьне в тебе пальцем і скаже: «Це — неправда».
Спотворене бачення війни кланів — конфронтаційних активів, взаємознищувальних капіталовкладень, ризикованих фінансових оборудок, що пожирають одна одну, — завжди знайде причину для заспокоєності, знайде щось важливе, здатне психологічно відсторонити небезпеку, зробити так, щоб конфлікт здавався чимось далеким, у той час як насправді він точиться на сходах під твоїми дверима. Тому ти можеш виокремити його в спеціальний файл своєї пам’яті і сховати його в одному із закутків раціонального обґрунтування своєї поведінки, яке ти поволі для себе вибудовуєш. Але це не стосується запахів. Їх не можна розкласти по поличках, розбити на категорії. Вони вперто не хочуть зникати — як останній ледь видимий слід втрачених знань та досвіду. Ці запахи застрягли в моєму носі — кров та тирса, крем після гоління, який малолітні бойовики ляпають на свої безвусі обличчя, але перш за все — жіночі запахи дезодорантів, лаку для волосся та солодких парфумів.
Жінки завжди є частиною динаміки кланів. Тож невипадково, що під час конфлікту в Секондільяно дві жінки було вбито з дикою жорстокістю, яку зазвичай приберігають для босів. Як і той факт, що сотні жінок висипали на вулиці і стали палити сміттєві баки, кидати каміння в карабінерів та хапати їх за лікті: таким чином вони хотіли зашкодити арешту товкачів та вартових. Я бачив, як метушилися дівчата кожного разу, коли поблизу з’являлася відеокамера: вони розпливалися у посмішках, буквально кидалися на об’єктиви, співучими солодкавими голосочками напрошуючись на інтерв’ю та видивляючи логотип на камері, щоби знати, який канал їх знімає. Бо всяке буває. Хтось може звернути на них увагу і запросити попрацювати в шоу. Сприятливі моменти не з’являються тут самі по собі, треба їх вишукувати, викопувати, зубами вигризати. Десь колись сприятлива нагода все ж має трапитися. Все продумано до дрібниць. Навіть у такій справі, як знайомство з хлопцем, не покладаються на випадкову зустріч або на кохання з першого погляду. Кожне завоювання чийогось серця — це ціла стратегія. А дівчата, які не застосовують такої стратегії, ризикують скомпрометувати себе небезпечними фривольностями: їх замацають руками та засмокчуть хтивими ротами. Тугі джинси, тісні футболки: краса як приманка. В декотрих місцях краса є пасткою, причому — найприємнішою з пасток. Але якщо піддатися спокусі, погнатися за швидкоплинним задоволенням, то невідомо, хто тобі трапиться. Звісно, кожна дівчина прагне привернути увагу кращого з кращих, а коли він, нарешті, потрапить до пастки, то вхопитися за нього, придивитися, чи підходящий, — і проковтнути. Щоби він геть увесь належав їй, і тільки їй. Проходячи якось повз школу, я побачив дівчину, що злізала з мотоцикла. Вона рухалася повільно, так, щоб кожен бачив її байк, її шолом, мотоциклетні рукавички і чоботи на шпильках, які ледь торкалися землі. Сторож, який пропрацював тут не один десяток років і бачив не одне покоління школярів, підійшов до неї і сказав: «France, та gia fai аттоге? З Анджело? Ти ж знаєш, що він невдовзі опиниться в Поджореале?»