В цих краях fa ammore означає не «займатися любов'ю», а знайти собі постійного партнера або з кимось заручитися. Анджело щойно увійшов до Системи і, схоже, був не просто «старшим куди пошлють», а провертав серйозні справи. Тому сторож і дійшов висновку, що хлопець незабаром потрапить до в’язниці Поджореале. Та Франческа не стала захищати свого приятеля. У неї вже була готова відповідь: «Допоки він платить мені щомісячне жалування — які проблеми? Він же мене по-справжньому кохає».
Щомісячне жалування. Це — перший серйозний успіх цієї дівчини. Якщо її хлопець потрапить за ґрати, то вона на той час уже заробить собі жалування: гроші, які клани платять родинам своїх працівників та компаньйонів. Якщо компаньйон має серйозну подругу, то гроші отримує вона. А ще краще, коли ця дівчина вагітна — так надійніше. Не обов’язково одружена, достатньо дитини, навіть ще ненародженої. Якщо ж ти лише заручена, то завжди є ризик того, що тебе обскаче якась дівчина, з якою твій хлопець зустрічався на стороні. В такому випадку районний капо може вирішити поділити гроші на двох — ризикована пропозиція, бо вона неодмінно викличе напруженість у стосунках між родинами дівчат — або закликати ув’язненого самому прийняти рішення, кому віддати перевагу. Найчастіше ж приймається рішення передавати гроші родині ув’язненого компаньйона, елегантно розв’язуючи виниклу дилему. Шлюб та народження дитини є солідними гарантіями. Щоб не залишати слідів на банківських рахунках своїх людей, гроші майже завжди доставляються «вручну» за допомогою «субмарини». Так називають посильного, що крадеться, як підводний човен, по дну бетонних вулиць, намагаючись залишатися непоміченим. Щоб дістатися до одного й того самого будинку, він кожного разу обирає інший маршрут, щоб уникнути «хвоста», щоб убезпечити себе від шантажу, грабунку або компрометації. І спливає на поверхню вже безпосередньо перед пунктом призначення. Субмарина доставляє платню рядовим членам Системи, а менеджери контактують безпосередньо з «касиром», беручи у нього потрібну суму в разі потреби. Підводні човни не є членами Системи і не стають компаньйонами, тому цю посаду неможливо використати для кар’єрного росту. «Субмаринами» зазвичай стають пенсіонери, бухгалтери або касири крамниць, які працюють на клан заради доважку до своєї пенсії, або заради спортивного інтересу: їм не хочеться скніти вдома перед телевізором. «Підводник» стукає у двері двадцять восьмого числа кожного місяця. Він ставить свої пластикові пакети на стіл, а потім дістає з кишені куртки конверт з ім’ям ув’язненого або загиблого компаньйона (таких конвертів у нього цілий стос) і віддає його дружині компаньйона або — у разі відсутності останньої — найстаршій дитині. Він майже завжди приносить і такі-сякі харчі: копчену шинку, фрукти, вермішель, яйця та хліб. Про прибуття «підводника» сигналізують його важкі кроки на сходах та скрипіння пакунків, що труться об стіни. Він завжди скупляється в тих самих магазинах, беручи все одразу, а потім починає обхід, навантажений, як віслюк. По мірі завантаженості «субмарини» можна судити про кількість дружин в’язнів або вдів каморристів, що мешкають на конкретній вулиці.
Мені вдалося познайомитися лише з одним «підводником» — доном Чіро. Він мешкав у старому центрі міста і доставляв жалування членам кланів, кланів, що пережили важкі часи, а зараз були на підйомі завдяки сприятливому клімату. Кілька років він працював на Систему в районах Картьєрі Спаньйолі та на клани Форчелли, а потім підробляв у кланів району Саніта. Дон Чіро так вправно знаходив будинки, напівпідвальні квартири, будівлі без вуличного номера та притулки, влаштовані на майданчиках сходів, що поштарі, які час від часу губилися в лабіринті вулиць, часто прохали його передати листи своїм адресатам. Пошарпані черевики дона Чіро, з ґулею, продавленою великим пальцем ноги, та прочовганими до дірок підошвами, були як емблема «підводника», символ безкінечних миль, які він подолав, чимчикуючи провулками та пагорбами Неаполя. Його подорожі були тим довшими, чим сильніше він боявся, що його вислідять чи пограбують. Штани дона Чіро завжди були чисті, але не випрасувані; його перша дружина померла, а нинішня супутниця-молдаванка була надто молодою, щоби перейматися такими прозаїчними речами. Як чоловік полохливий та сором’язливий, він завжди втуплював очі в землю, навіть у розмові зі мною. Його вуса, а також вказівний та середній пальці на правій руці пожовкли від нікотину. «Підводник» доставляє також місячне жалування тим чоловікам, чиї дружини опинилися в тюрмі. Їм принизливо отримувати гроші за своїх дружин, тому зазвичай «підводник» іде до помешкання тещі і віддає гроші їй, щоб та розподілила їх поміж членами родини ув’язненої. Таким чином «підводник» уникає нещирих дорікань, вигуків, що йому кидатимуть услід на сходах, а також театрального гніву чоловіка, який викине його з порога, не забувши, однак, попередньо забрати конверта. «Субмарині» доводиться вислуховувати всілякі скарги від дружин компаньйонів: про підвищення квартплати, про зрослі рахунки за комунальні послуги, про дітей, що погано вчаться в школі, або навпаки — бажають поступити в інститут. І «підводник» дослухається до кожного прохання, до кожної найдрібнішої плітки про те, що чиясь дружина отримує більше грошей лише тому, що її чоловік, перш ніж потрапити до в’язниці, примудрився вище за інших видряпатися ієрархічною драбиною клану. І поки жінки скаржаться та лементують, «підводник» увесь час киває головою та приказує: «Та знаю, знаю». Давши змогу випустити пару, він наприкінці дає два типи відповіді: «Це від мене не залежить» або «Я просто приношу гроші, я нічого не вирішую». Жінки прекрасно знають, що «підводник» нічого не вирішує, але сподіваються, що коли вони й надалі завалюватимуть його скаргами, то рано чи пізно якась із них вискочить з його вуст у присутності того чи іншого районного капо, котрий і вирішить або жалування набавити, або надати більші пільги. Дон Чіро так звик повторювати своє «Та знаю, знаю», що він декламує цю фразу кожного разу навіть у розмові зі мною. Йому доводилося доставляти гроші сотням родин каморристів, і він міг би зафіксувати вимоги цілих поколінь їхніх дружин та подружок, а також чоловіків, чиї дружини сиділи у в’язниці. То була б історіографія критики на адресу босів та політиків. Але дон Чіро — мовчазний та меланхолійний «підводник», який давно очистив свою голову від кожного почутого слова; вони зникли з його свідомості без сліду, не залишивши навіть відлуння. Поки ми говорили, він тягав мене з собою з одного кінця Неаполя до іншого, а коли ми попрощалися, то він сів на автобус та поїхав туди, звідки ми почали свою пішу подорож. То було частиною його плану: збити мене зі сліду, не дати мені ані найменшої уяви про те, де він мешкав.