Жінки більше здатні мати справу із злочинністю, наче це щось скороминуче, чиясь думка, якою можна знехтувати, або ж якийсь буденний крок, який робиш та йдеш собі далі не озираючись. Це добре видно на прикладі жінок мафіозних кланів. Вони страшенно ображаються і вважають себе жертвами лихослів’я, коли їх називають каморристками чи кримінальницями, наче «кримінальний» — це просто характеристика якоїсь дії, несправедливе судження, а не об’єктивний та конкретний спосіб поведінки. Більше того, на відміну від чоловіків, наразі жодна з жінок-босів Каморри так і не розкаялася, не почала співпрацювати з правоохоронцями. Жодна.
Ермінія Джуліано, яку прозвали Челесте за небесний колір очей, завжди робила все від неї залежне, щоби захистити маєтність та активи своєї родини. Згідно з даними розслідування, прекрасна і схильна до рисовки сестра босів Форчелли — Карміне та Луїджі, відповідала за їхню нерухомість та фінансові інвестиції. Челесте схожа на типову неаполітанську жінку, каморристку з центру міста: біляво-платинове волосся, холодні сіро-блакитні очі, сильно наквацьовані тушшю. Вона керувала економічним та юридичним секторами клану, чиї бізнес-активи були конфісковані 2004 року: 28 мільйонів євро, які були економічними легенями організації. Сім’я володіла низкою універмагів у Неаполі та сусідніх районах, а також однією відомою фірмою, чий успіх завдячував метикуватості клану та його збройній та економічній протекції. Ця фірма з гучним ім’ям мала роздрібну мережу з п’ятдесяти восьми привілейованих реалізаторських точок в Італії, Токіо, Бухаресті, Лісабоні та Тунісі. © http://kompas.co.ua
Клан Джуліано зародився в Форчеллі, м’якій підчеревині Неаполя, в районі, оповитому північноафриканською міфологією, в легендарній прогнилій пуповині старого центру міста. Родина Джуліано була домінуючою силою в 1980-х та 1990-х. Вони поволі вибиралися із злиднів, займаючись контрабандою, проституцією, дрібним рекетом та розбоєм. Таким чином їм вдалося започаткувати династію з кузенів, племінників, дядьків та інших родичів. Хоча пік їхньої влади припав на кінець 1980-х, їхня харизма і досі не зблякла. Навіть сьогодні той, хто хоче зайнятися якоюсь діяльністю в центрі міста, має узгодити це з сім’єю Джуліано. З кланом, що й досі відчуває на своїй потилиці подих злиднів і страшенно боїться знову в них скотитися. Найкраще ту відразу до бідності, що її відчуває цар Форчелли, Луїджі Джуліано, передає його висловлювання, яке зафіксував Енцо Перец: «Мені подобаються різдвяні картки, але я терпіти не можу отих злиденних пастухів, що на них зображені!»
Обличчя надзвичайно сильної та впливової Каморри дедалі більше набуває жіночих рис, але це стосується і тих, хто потрапив під цей безжальний владний коток. Анналіза Дуранте потрапила в перестрілку, що сталася в районі Форчелли 27 березня 2004 року. Їй було чотирнадцять років. Чотирнадцять років. Коди повторюєш цю фразу, то наче хтось проводить тобі по спині мочалкою, просякнутою крижаною водою. Я був на похороні Анналізи Дюранте. До церкви я прийшов рано. Квіти ще не привезли, зате скрізь були сльози, вислови співчуття та болісні спогади однокласників. Анналізу вбили. Одного спекотного вечора, першого по-справжньому спекотного вечора після безкінечних дощів, Анналіза вирішила сходити до подруги, що мешкала на нижньому поверсі їхнього будинку. Смаглява та вродлива, вона начепила гарненьке привабливе платтячко, яке тісно облягало її пружну струнку фігуру. Здається, такі вечори навмисне створені природою для того, щоб дівчата зустрічалися з хлопцями, а в чотирнадцять років дівчина з Форчелли уже починає вибирати собі приятеля, щоби потім повести його аж до олтаря. В чотирнадцять дівчата з робочих районів Неаполя вже схожі на досвідчених жінок: їхні обличчя сильно розмальовані косметикою, груди перетворені на тугенькі м’ячики за допомогою бюстгальтерів-«підйомників», а на ногах — черевики з гострими шпильками. Вони мусять бути талановитими канатохідцями, щоби курсувати вулицями Неаполя, вимощеними базальтовими породами та плитами застиглої лави — ворогами жіночого взуття. Анналіза була гарною дівчиною. Дуже гарною. Вона слухала музику зі своєю подругою та кузиною, і всі троє поглядали на хлопців, які гасали на мотоциклах, що аж покришки диміли. Вони наче виконували вправи з ризикованого водіння поміж людей та машин. То була гра-залицяння, стара, як світ, і завжди та сама. Дівчата з Форчелли люблять слухати неомелодійну музику, записи з якою продаються як гарячі пиріжки в робочих районах Неаполя, а також у Палермо та Барі. Тут Джіджі д’Алессіо, безперечно, поза конкуренцією. Йому вдалося прорватися з невідомості до слави і стати знаменитим по всій Італії, в той час як сотні інших і досі залишаються місцевими ідолами в якомусь районі, будинку чи вулиці. Скрізь є свій співак.