Ось церква вже вщерть заповнена людьми. Втім, поліція та карабінери і досі помітно нервують. Я не розумію чому. Вони «заведені», вони метушаться і втрачають терпець через дрібниці. Я виходжу з церкви і здогадуюся — чому. Автомобіль карабінерів відділяє натовп, що зібрався на похорон, від групи вгодованих та гарно вдягнених індивідуумів на дорогих мотоциклах, потужних моторолерах та в кабріолетах. Це — вцілілі члени клану Джуліано, що зберегли вірність Сальваторе. Карабінери бояться сутички — тоді тут розверзнеться справжнісіньке пекло. На щастя, нічого так і не трапляється, але присутність цих людей є глибоко символічною. Це — офіційна заява про те, що ніхто не зможе панувати в центрі Неаполя без їхньої згоди або, принаймні, без їхнього посередництва. Вони намагаються продемонструвати всім та кожному, що вони — тут і що — попри все — вони й досі капо.
Біла труна показується з церкви, натовп напирає, щоби доторкнутися до неї, хтось непритомніє, нелюдські крики розривають мої барабанні перетинки. Коли домовина пропливає повз будинок, де мешкала Анналіза, її матір, у якої забракло духу піти до церкви на службу, намагається викинутися з балкону. Вона сіпається і кричить, її обличчя — розпухле й червоне. Її стримує група жінок. Розгортається звична трагічна сцена. Хочу відразу пояснити: ритуальний плач та демонстрація глибокої печалі — це не фікція і не фальш. Якраз навпаки. Однак вони оголяють ті рамки, в яких і досі живе більшість неаполітанських жінок, рамки, в яких вони змушені вдаватися до виразної символічної поведінки, щоби продемонструвати своє горе і зробити його видимим для всієї громади мікрорайону. Це несамовите страждання є страшенно реальним, але водночас несе в собі всі характеристики типово неаполітанської мелодрами.
Журналісти тримаються осторонь. Антоніо Бассоліно та Роза Руссо Ієрволіно — президент області Кампанія та мер Неаполя — не на жарт перелякані: вони бояться, що проти них повстане увесь район. Але цього не трапляється: народ у Форчеллі навчився отримувати вигоду від політиків і не бажає наживати собі ворогів. Дехто аплодує представникам законності й порядку, викликаючи пожвавлення та ентузіазм серед журналістів: «Оце так! Карабінерів вітають радісними вигуками в районі, контрольованому Каморрою». Яка наївність! Ці оплески — звичайнісінька провокація. Вони означають: краще вже карабінери, аніж якісь там Джуліано. Деякі знімальні групи намагаються взяти інтерв’ю у свідків; вони наближаються до тендітної літньої жінки. Та хапає мікрофон і волає: «Це вони винуваті! Мій син потрапить на п’ятдесят років за ґрати! Убивці!» Ненависть до «розкаяних», pentiti — явище загальновідоме. Натовп напирає, напруження зростає. В грудях ниє від усвідомлення того, що дівчина загинула просто через бажання послухати музику разом із подругами на ґанку свого будинку одного весняного вечора. До горла підступає нудота. Я маю зберігати спокій. Маю зрозуміти — якщо це й досі можливо. Анналіза народилася на цей світ і в ньому жила. Подруги розповідали їй про свої поїздки на мотоциклах з хлопцями клану, і вона, можливо, закохалася б у якогось красивого та багатого принца, який зробив би стрімку кар’єру в Системі, або в однокласника чи якогось добродушного «пахаря» років тридцяти, який тяжко заробляє на шматок хліба. Може, їй судилося працювати на підпільній фабриці жіночих сумочок по десять годин на добу за 500 євро на місяць. Анналізу так вразили поплямовані руки робітниць шкіряної фабрики, що вона записала якось у своєму щоденнику: «У дівчат, що виробляють дамські сумочки, завжди чорні руки; вони працюють на фабриці по кільканадцять годин безвилазно. Моя сестра Ману теж там працює, але її бос, принаймні, не примушує її до роботи, коли їй зле». Анналіза стала трагічним символом, бо її трагедія завершилася найжахливішим і найбрутальнішим кінцем — убивством. Але в цих краях не буває такої хвилини, коли життя — як таке — не здавалося б довічним ув’язненням, покаранням, котре людина має заплатити за несамовите, буйне та жорстоке існування. Анналіза винувата тим, що народилася в Неаполі. Ні більше, ні менше. Коли її тіло пливе в білій домовині, якийсь однокласник дзвонить на її мобільний телефон. Дзвінок у домовині як новий реквієм. Музичні тони, приємна мелодія. Але ніхто не відповідає.