ЧАСТИНА ДРУГА
Калашников
Я провів по ньому пальцем. Я навіть очі заплющив, відмірюючи всю довжину — згори донизу, чіпляючись нігтем за отвори, з яких декотрі були настільки великими, що в них заходив увесь кінчик пальця. В такий спосіб я обмацав усі вікна. Спочатку повільно, потім швидше, далі — ще швидше, похапливо водячи руками туди-сюди по всій поверхні, наче мій палець — то якийсь збожеволілий хробак, що блукає по склу, заповзаючи та виповзаючи з борозенок і прогризаючи ходи. Водив, водив, аж поки не порізався. Біль був несподіваний і різкий. Я розплющив очі. Мій палець залишив на склі водянистий червонувато-рожевий слід, а отвір був заповнений кров’ю. Я кинув поводитися як ідіот і став зализувати рану.
АК-47 дірявить у куленепробивному склі бездоганні отвори. Вони — як ходи, залишені впертими хробаками-деревоточцями. З відстані кульові отвори справляють химерне враження, наче між шарами поліуретану, в глибині скла утворилися маленькі бульбашки. Майже ніхто з власників крамниць не міняє вікон після того, як їх зрешетили кулями. Дехто вприскує в тріщини рідкий силікон або заклеює їх чорною стрічкою, але більшість залишають їх такими, як вони є. Куленепробивне вікно крамниці може коштувати до п’яти тисяч євро, тому краще примиритися з несподівано виниклими декораціями на склі. До того ж, цілком можливо, що вони будуть приваблювати, цікавих покупців, які зупиняться розпитати, що ж тут сталося, побазікати з власником чи продавцем і навіть купити наприкінці якусь додаткову дрібничку. Хазяї не міняють пошкоджених вікон, а натомість чекають, коли вони обрушаться від ще однієї автоматної черги. В такому разі страхова компанія покриє вартість, бо коли власник крамниці встигне з першими променями сонця вивезти увесь товар, то автоматну чергу кваліфікуватимуть як збройне пограбування.
По вікнах крамниці не завжди стріляють заради залякування; це — не стільки повідомлення, написане мовою куль, скільки необхідність. Коли прибуває нова партія АК-47, їх треба випробувати — чи, бува, не заїдають при стрільбі. Каморристи могли б випробовувати їх у спокійному оточенні де-небудь на селі, дірявлячи старі автомобілі чи металеві листи. Але ж ні. Вони стріляють по магазинах — по вікнах, дверях, металевих віконницях, — щоби нагадати, що тут немає нічого такого, що потенційно не належало б їм, що насправді тут усе існує завдяки їм, принаймні, та частина економіки, яку контролюють вони і тільки вони. Така собі нетривала оренда, і не більше, оренда, яку можна перервати в будь-яку мить. Є також один сприятливий побічний ефект: усі місцеві компанії, що займаються заміною скла за найвигідніші ціни, мають зв’язок з кланами; чим більше розбитого скла, тим більше грошей вони зароблять.
Минулої ночі зі Східної Європи прибуло близько тридцяти АК-47.3 Македонії. Швидка й легка подорож зі Скоп’є до Ґриціньяно-д’Аверса — і схрони Каморри наповнюються вогневою міццю. Як тільки впала «залізна завіса», члени Каморри зустрілися з лідерами комуністичних партій, що стрімко розвалювалися. Вони сиділи за столом переговорів як представники потужного, вправного та небагатослівного Заходу. Знаючи про кризу, що спіткала комуністичну систему, клани тишком-нишком скупили цілі склади в країнах Східної Європи — в Румунії, Польщі, колишній Югославії, — а потім роками платили зарплатню охоронцям, вартовим та чиновникам, відповідальним за збереження та підтримання в належному стані придбаних військових ресурсів. Коротше кажучи, клани частково фінансували оборонні бюджети цих країн. Виявилося, що найкращий спосіб ховати зброю — це тримати її на складах та в зброярнях. Маючи в своєму розпорядженні збройні склади Східної Європи, босам не доводилося вдаватися до послуг чорного ринку навіть у разі зміни керівництва цих країн, внутрішньої ворожнечі та інших кризових ситуацій. Цього разу зброю перевозили військовими вантажівками, «запозиченими» з американських гаражів. Завдяки написам на бортах ці вантажівки вільно пересувалися Італією. Американська військово-морська база в Ґриціньяно-д’Аверса — такий собі міні-колос, брикет із залізобетону, немовби ненароком встромлений посеред долини. Збудована кланом Коппола, як і все довкола. Американців майже ніколи не видно. Блокпостів на дорогах — мало. Військові вантажівки мають повну свободу пересування, тому коли вони в’їхали в місто, водії зупинилися на майдані поснідати і стали розпитувати в барі, наминаючи булочки та попиваючи капучино, чи можна тут знайти «кількох іммігрантів» для швидкого розвантаження. Всі знають, що означає «швидке розвантаження». Ящики зі зброєю ненабагато важчі за ящики з помідорами, а дітлахи-африканці, охочі підзаробити після робочої зміни на полі, отримують по два євро за ящик — вчетверо більше, ніж їм платять за розвантаження помідорів чи яблук.