В якомусь журналі для сімей військовослужбовців за кордоном я колись прочитав коротеньку статтю для персоналу, якому випало служити в Ґриціньяно д’Аверса. Я переклав цю статтю і записав у свій щоденник, аби не забути: «Щоби краще зрозуміти, де вас розквартирують, уявіть собі, що ви потрапили у фільм Серджо Леоне. Це — як на Дикому Заході. Хтось віддає розпорядження — і трапляються перестрілки. Тут існують неписані, але незаперечні закони. Втім, не турбуйтеся, бо жителям містечка та американським військовим гарантований максимум поваги й гостинності. Однак не слід покидати межі військової бази без потреби».
Отой журналіст-янкі навчив мене дечого про той край, де я живу.
Того ранку в барі чоловік на ім’я Маріано перебував у якійсь незрозумілій ейфорії. Він був «накручений» і з самого ранку жлуктив мартіні.
— Що сталося?
Кожен задавав одне й те саме запитання. Навіть бармен — і той відмовив йому у четвертій склянці. Але Маріано не відповів, неначе все й так було чудово відомо всім присутнім.
— Хочу поїхати й зустрітися з ним. Кажуть, він і досі живий — це правда?
— Що — правда?
— Як же ж йому вдалося його зробити? Я візьму відпустку, щоби з ним зустрітися.
— З ким? Навіщо?
— Знаєте, який він легкий? І точний. Не встигнеш і оком кліпнути, як ти вже випустив двадцять, тридцять куль… Це ж просто прекрасно! — Маріано впав в екстаз. Бармен дивився на нього так, як дивився б на хлопця, який щойно вперше переспав з жінкою, бо Маріано мав отой неповторний вираз обличчя, який, мабуть, колись був у Адама. І тут я здогадався про причини такої ейфорії. Маріано недавно вперше в житті стріляв з автомата Калашникова, і цей пристрій так його вразив, що йому захотілося неодмінно зустрітися з Михайлом Калашниковим, конструктором, який його придумав. Маріано ніколи ні в кого не стріляв; його залучили до клану займатися розвезенням деяких марок кави по місцевих барах. Цей молодик був дипломованим економістом і відповідав за мільйони євро, якщо судити з кількості барів та постачальників кави, які прагнули потрапити до комерційної мережі кланів. Районному капо захотілося навчити стріляти всіх своїх людей — від бізнесменів до простих солдат. І Маріано вручили АК-47. Вночі він розрядив його у вікна декількох барів, вибираючи їх навмання. То не було попередження, але навіть якщо він і не знав, чому стріляє по тих, а не по інших вікнах, постраждалі все одно не забарилися вигадати переконливе пояснення. Бо завжди є та чи інша причина відчути себе в чомусь винним. Маріано говорив про цей автомат зловісним тоном професіонала. АК-47: досить проста назва, де АК означає «Автомат Калашникова», а цифра 47 — рік, коли його було офіційно прийнято на озброєння в Радянському Союзі. Зброя часто має кодовані назви, де літери та цифри мають приховати її здатність убивати. Літери та цифри як символи жорстокості. Насправді ж вони є банальними ярликами, які вигадує якийсь непримітний військовий фахівець, котрий займається каталогізацією нових видів зброї, так само як, скажімо, болтів та гайок. АК-47 — легкий та простий в користуванні; він потребує мінімуму обслуговування. Його сила криється в його розмірі: не настільки малий, щоб йому бракувало потужності, як, наприклад, револьверу, і не настільки великий, щоб стати громіздким та мати велику відбійну силу. Його так легко чистити і збирати, що школярів у колишньому Радянському Союзі привчали робити це в середньому за дві хвилини.