Востаннє я чув автоматну стрілянину кілька років тому. Це було біля університету в Санта-Марія-Капуа-Ветере. Не пам’ятаю, де точно, але здається, що на перехресті. Чотири авто заблокували машину Себастіано Катеріно, і він загинув під симфонію пострілів з кількох АК-47. Катеріно завжди був близький до Антоніо Барделліно, начальника всіх капо Каморри в провінції Казерта впродовж 1980-х та 1990-х. Коли Барделліно вбили і керівництво змінилося, Катеріно примудрився втекти, уникнувши побоїща. Тринадцять років переховувався він у своєму домі; висовував носа тільки вночі, а коли треба було виїхати трохи далі, ніж за власні ворота, то користувався куленепробивними авто, хоча від свого рідного міста Сан-Чіпріано-д’Аверса він тримався подалі. Після багатьох років мовчанки йому здалося, що він знову набув владного авторитету, що клан-конкурент забув про минуле і не стане нападати на такого поважного і немолодого лідера, як він. Тому Катеріно й почав створювати новий клан у Санта-Марія-Капуа-Ветере, старовинному католицькому місті, що стало його вотчиною. Коли на місце злочину прибув начальник міської поліції, то у нього вирвалася лише одна фраза: «Ну й решето вони з нього зробили!» В цих краях ставлення до людини оцінюється кількістю випущених в неї куль. Якщо тебе вбивають делікатно, одним пострілом у голову або живіт, то це тлумачиться як необхідна операція, як хірургічно точний удар, позбавлений злостивості. З іншого боку, коли в твоє авто випускають понад двісті куль, а в твоє тіло — сорок, то це є абсолютним методом стерти тебе з лиця землі. Каморра має довгу пам’ять і здатна проявляти безмежну терплячість. Тринадцять років, сто п’ятдесят шість місяців, чотири АК-47, двісті пострілів — куля за кожен місяць чекання. В декотрих місцевостях навіть зброя має пам’ять; вона береже в собі люту ненависть, щоб потім виплюнути її, коли настане час.
Того ранку, коли я пробігся пальцями по прикрасах, залишених на склі автоматними кулями, на моїй спині висів рюкзак. Я їхав геть, вирушаючи до свого двоюрідного брата в Мілані. Дивно: з ким би ти не говорив, що б ти не казав, але як тільки ти заявляєш, що збираєшся їхати геть, то отримуєш всілякі добрі побажання, підбадьорювання та сповнені ентузіазму зауваження: «Молодець, правильно робиш! На твоєму місці я б теж поїхав». І не треба вдаватися в подробиці та пояснювати, що саме ти збираєшся робити. Якою б не була причина твого від’їзду, вона завжди буде кращою та вагомішою за причину і далі тут стирчати. Коли люди питають, звідки я, то я ніколи не відповідаю. Хотілося б відповісти «з Півдня», але це звучало б надто риторично. Якщо хтось ставить мені це запитання у поїзді, то я втуплююся поглядом собі в ноги і вдаю, що не почув, тому що добре пам’ятаю роман Вітторіні «Сіцилійські бесіди» і тому боюся розкривати рота. Бо коли розкрию, то стану схожим на одного персонажа цього роману — на Сільвестро Ферраро.
Та й не варто цього робити. Часи змінюються, а голоси залишаються незмінними. Але того дня мені зустрілася огрядна жінка, яка ледь спромоглася вуиснутися в своє сидіння. Вона сіла на потяг «Євростар» в Болоньї, маючи непереборне бажання побазікати, немов збиралася заповнити час розмовами так само, як її величезне тіло заповнило собою сидіння. Вона наполегливо намагалася дізнатися, звідки я, чим займався і куди зібрався. У мене виникла спокуса відповісти їй, просто показавши свій порізаний палець, але я переборов її. І натомість сказав: «Я — з Неаполя». З міста, яке вивільняє у свідомості так багато слів, що достатньо лише сказати його назву — і все. З міста, де погане стає абсолютним злом, а добре перетворюється на незаплямовану цноту. І я заснув.
Маріано зателефонував мені наступного ранку. Він був схвильований. Для однієї важливої операції, яку декотрі з бізнесменів району провертали в Римі, терміново знадобилися бухгалтери та організатори. Папа Павло II був хворий, можливо, він уже помер, але католицька церква просто забарилася з офіційним повідомленням. Маріано попрохав мене допомогти йому, тому я сів на поїзд і вирушив на південь. Буквально за кілька днів магазини, готелі, ресторани та супермаркети треба було наповнити гігантською кількістю всіляких товарів. З’явилася нагода заробити величезну купу грошей. Невдовзі у столицю хлинуть мільйони людей; вони житимуть на вулицях, подовгу чекатимуть на тротуарах, і всі вони неодмінно будуть щось їсти та пити, одним словом — купувати. Можна потроїти ціни, торгувати вдень і вночі, витискаючи прибуток буквально з кожної секунди. Маріано покликали на підмогу. Він попрохав скласти йому компанію і запропонував трохи грошей в обмін на мою доброту. Нічого не буває за просто так. Маріано пообіцяли місяць відпустки, щоб він зміг здійснити свою мрію — з’їздити до Росії і зустрітися з Михайлом Калашниковим; він навіть отримав запевнення від одного російського ділка, який заприсягнувся, що особисто знає знаменитого конструктора. І Маріано зможе, нарешті, зазирнути Калашникову в вічі та потиснути руки, які створили таку потужну зброю.