Маріано показав мені відео свого візиту до Калашникова на маленькому екрані, що розкривався збоку його відеокамери. Зображення стрибало, а зум-ефект спотворював відстань та предмети. То було як шкільне відео, зняте в поході під час бігу та стрибків. Будинок Калашникова нагадував «дачу» сепаратиста Дженнаро Маріно МакКея, а може, то просто був класичний варіант, але це була єдина дача, яку я бачив на власні очі, тому помешкання Калашникова і здалося мені копією. Стіни були завішані репродукціями картин Вермеєра, меблі — геть заставлені кришталевими та дерев’яними дрібничками, а кожен квадратний дюйм підлоги — застелений килимами. В якийсь момент зйомки генерал закрив об’єктив камери рукою. Маріано розповів мені, що він, безцеремонно тиняючись зі своєю камерою, забрів до кімнати, зйомку якої Калашников ні за що не захотів дозволяти. В маленькій металевій шафі на стіні, чітко видимий крізь армоване скло, висів перший АК-47, прототип, створений на основі креслень, що їх, згідно з легендою, старий генерал — тоді молодий, нікому не відомий лейтенант — зробив на обривках паперу, одужуючи в шпиталі після кульового поранення. Йому дуже хотілося створити зброю, яка зробила б непереможними замерзлих та голодних солдат Червоної армії. То був найперший АК-47, схований від чужих очей як перший десятицентовик, зароблений дядечком Скруджем МакДаком; знаменитий Номер Перший, який він зберігав у броньованій скриньці подалі від загребущих пазурів Меджіки Де Спелл. Вона була безцінною, та модель. Багато людей ладні були віддати все за цю військову реліквію. Коли Калашников помре, вона опиниться на аукціоні Крісті — як полотно Тиціана чи олівцеві рисунки Мікеланджело.
Маріано пробув у помешканні конструктора увесь ранок. Напевне, росіянин, який познайомив його, був досить впливовою фігурою, бо генерал влаштував йому надзвичайно теплий прийом. Відеокамера продовжувала знімати, навіть коли вони сіли за стіл, і крихітна бабця розкрила коробку з моццареллою. Вони їли її з величезною насолодою. Водка та буйволячий сир. Маріано хотів усе це записати, тому встановив камеру в голові столу. Йому хотілося мати доказ того, що генерал Калашников скуштував сир, вироблений на молочарні його боса. На задньому плані в об’єктив потрапили також фотографії дітей в рамці. І хоча мені й хотілося, щоб це відео скінчилося якомога скоріше, бо воно вже встигло мені обриднути, я не втримався і спитав: «Маріано, невже в Калашникова так багато дітей та онуків?» «То не його діти! Всі ті фото прислали йому звідусіль різні люди. На них — їхні діти, названі на його честь, тому що автомат Калашникова врятував цим людям життя; або просто тому, що батьки цих дітей його обожнюють».
Подібно до лікаря, що зберігає на полицях свого офісу фотографії врятованих ним дітей як свідчення свого професійного успіху, генерал Калашников зберігав у своїй вітальні фотографії дітей, названих на честь його творіння. Один відомий партизан з народного руху визволення Анголи якось сказав італійському репортеру: «Я дав своєму сину ім’я Калаш, бо воно — синонім свободи.
Народився Калашников у 1919 році, а зараз він — моложавий та жвавий дідуган. Його скрізь запрошують, як пересувну ікону, що замінює собою найвідомішу штурмову гвинтівку в світі. Перед тим як залишити збройні сили за віком, він отримав генеральську пенсію 500 рублів, що на той час становило приблизно 500 доларів США. Якби Калашников зміг запатентувати свій винахід на Заході, то він, безперечно, став би одним з найбагатших людей у світі. Точні цифри невідомі, але загалом було випущено приблизно 150 мільйонів «калашникових» різних моделей, базованих на оригінальній конструкції, створеній генералом. Навіть якби він заробив один долар на кожному автоматі, то зараз купався б у грошах. Але ця трагічна втрата потенційного багатства зовсім його не турбувала. Він породив своє створіння, вдихнув у нього життя — і цього було достатньо, щоби почуватися задоволеним. Однак він все ж таки дещо заробив. Маріано розповів мені про подарунки генералу, що час від часу приходять від його палких прихильників: фінансові підношення у вигляді багатьох тисяч доларів, переказаних на його банківський рахунок, дорогоцінні подарунки з Африки — подейкують про золоту маску від Мобуту та балдахін, інкрустований слоновою кісткою, що його прислав Бокасса… А ще розповідають, що Ден Сяопін прислав з Китаю цілий потяг — локомотив та вагони, — знаючи, що генерал не любить подорожувати літаками. Але все це — просто легенди, чутки, що циркулюють поміж журналістів, які> не маючи змоги взяти інтерв’ю у генерала (бо той не приймає нікого без попереднього представлення впливовими людьми), змушені натомість розпитувати робітників збройного заводу в Іжевську.