Коли б я не бачив портрет Михайла Калашникова, мені весь час пригадується Альфред Нобель, відомий не лише премією, що носить його ім’я, а й тим, що винайшов динаміт. На фотографіях Нобеля, зроблених після винаходу, після того як він здогадався, яке застосування може знайти ця суміш нітрогліцерину та ґлею, ми бачимо чоловіка, змученого тривогою, з пальцями, що нервово тереблять бороду. Може, це лише моя фантазія, але коли я дивлюся на Нобеля, на його вигнуті дугою брови та спустошені очі, мені здається, що він каже одне: «Я не хотів. Я хотів рухати гори, розбивати скелі та прокладати тунелі. Я не хотів усього того, що сталося опісля». Калашников, з іншого боку, завжди виглядав умиротвореним, як старий російський пенсіонер з головою, сповненою спогадів. Уявляю, як він, з легким запахом водки у подиху, розповідає про якогось бойового товариша, або — перейшовши на таємничий шепіт — про те, як у молодості міг кохатися годинами без передиху. І моя наївна уява малює Калашникова добрим стариком, який каже: «Все нормально, то — не моя проблема, я тільки й зробив, що сконструював штурмову автоматичну гвинтівку. І мене не хвилює, як її використовують інші». Відповідальність, що не бачить далі власного носа, не виходить за межі власної шкури, що обмежується лише власними діями. Твоя совість торкається лише творіння твоїх рук — і все. Гадаю, саме цей аспект людської свідомості мимоволі робить старого генерала ідолом злочинних кланів у всьому світі. Михайло Калашников — не торговець зброєю, він не має ані стосунку до оборудок зі зброєю, ані політичного впливу, йому бракує особистої харизми, однак він втілює щоденний імператив людини ринкових стосунків: робить те, що має робити для власного успіху, а решта його не турбує.
На Маріано була спортивна куртка з капюшоном та рюкзак за спиною, і на кожному з цих двох предметів красувався напис «Калашников». Генерал урізноманітнив свої інвестиції і перетворювався на талановитого бізнесмена. Його ім’я знають в усьому світі, тому якийсь німецький бізнесмен налагодив випуск речей з биркою «Калашников». Генералові сподобалося поширювати власне ім’я; він навіть почав співробітничати з компанією, що виробляла вогнегасники. В розпал своєї історії Маріано раптом зупинив фільм, побіг до свого авто, вихопив з багажника гевелику військову валізку, швидко повернувся і поклав її на стіл. Я перелякався, що він остаточно схибив від своєї автоматної містики і роз’їжджав по Європі з АК-47 у багажнику свого авто, радий показувати його кожному зустрічному. Та натомість він витягнув з валізки кришталевого «калашникова», наповненого водкою і закоркованого в кінці ствола. То був жахливий кітч, позбавлений найменшого смаку. Після його подорожі до Росії в кожному місцевому барі, куди Маріано постачав товари, стала продаватися водка «Калашников». Я вже уявив собі, як ця кришталева копія займає почесне місце на полиці кожного бару від Тевероли до Мондраґоне. Відео майже скінчилося, а мої очі боліли від примружування, яким я намагався компенсувати свою короткозорість, вдивляючись в малесенький екран. Але завершальна сцена була варта того, щоб її побачити: двоє стариків у капцях стоять на порозі, дожовуючи буйволячий сир і махаючи на прощання своєму молодому гостю. Біля мене та Маріано утворилася групка дітлахів; вони витріщалися на мого приятеля як на одного з обраних, як на героя, що зустрівся із самим Михайлом Калашниковим. Маріано навмисне поглядав на мене так, наче ми з ним — заодно, хоча це було неправдою. Знявши гумову стрічку зі стосу фотографій, він швидко полистав їх. Передивившись кільканадцять, подав мені одну: