Судді наказали конфіскувати трьох концесіонерів, а також численні компанії, пов’язані з постачанням та продажем молока; їх звинуватили в тому, що всі вони контролювалися казалезькими кланами. Ці молочні компанії були зареєстровані на них під фальшивими іменами. «Чіріо» та «Пармалат» напряму працювали зі свояком Мікеле Загарії, члена правління казалезького клану, який десять років переховувався від поліції; це дало їм можливість набути статусу привілейованого клієнта, який вони здобули перш за все завдяки комерційним оборудкам. Фірми «Чіріо» та «Пармалат» забезпечували своїм постачальникам спеціальні знижки — від чотирьох до шести з половиною відсотка, а також різноманітні привілейовані замовлення, тому супермаркети та роздрібні торговці теж отримували знижки. Таким чином казалезці змусили всіх мовчки коритися своєму комерційному пануванню. А там, де мирне переконування та спільність інтересів не спрацьовували, спрацьовувало насильство: погрози, здирництво, знищення транспортних засобів. Водіїв конкурентних фірм жорстоко били, їхні авто трощили, а склади з продукцією — палили. І це нагнало такого страху, що стало неможливо не лише збувати конкурентний товар, а й знайти будь-кого, хто хотів би продавати ті марки продукції, що їх не нав’язували казалезці. А розплачуватися, врешті-решт, довелося безпосереднім споживачам: монополізований ринок «застигнув», справжня конкуренція на ньому щезла, і тому роздрібні ціни на ньому почали неконтрольовано зростати.
Ця грандіозна оборудка між виробниками молока та Каморрою стала надбанням гласності восени 2000 року, коли Куоно Летієро, компаньйон казалезців, почав співробітничати з правоохоронними органами і розповів про комерційні зв’язки цього клану. Гарантія безперебійного збуту автоматично і напряму забезпечувала гарантію отримання банківського кредиту, про який мріє кожна велика компанія. За цим сценарієм «Чіріо» та «Пармалат» офіційно вважалися «постраэкдалими сторонами», жертвами здирництва, але слідчі переконалися в тому, що в обох цих компаніях настрій був досить оптимістичним, а їхні дії та дії місцевих каморристів були взаємовигідними. «Чіріо» та «Пармалат» — принаймні їхні тодішні менеджери — ніколи не повідомляли про те, що вони зазнають в Кампанії збитків від втручання кланів у їхню діяльність. Навіть тоді, коли у 1998 році на одного з працівників компанії «Чіріо» було вчинено напад у його помешканні побіля Казерти: цього чоловіка жорстоко побили палицею в присутності дружини та дев’ятирічної доньки за те, що він не став виконувати наказів клану. Ніхто не заявив протесту, ніхто не написав заяви до поліції. Стабільність монополії виявилася кращою за нестабільність ринку. Гроші на утримання цієї монополії та оволодіння ринком усієї області Кампанія треба було якось провести по бухгалтерії. Але в країні здібних бухгалтерів, де відбулася декриміналізація фальшивої звітності, це не становило великої проблеми. Фальшиві інвойси, фальшиві спонсори, фальшиві різдвяні премії за «великі успіхи в справі продажу молока» допомогли вирішити всі проблеми з бухгалтерською звітністю. Заради цього, починаючи з 1997 року, видавалися гроші за неіснуючі події: Фестиваль сиру моццарелли, Свято музики на п’яцца і навіть на свято Сан-Таммаро, покровителя Вілла-Літерно. Начебто на знак «шанобливого ставлення» до своїх працівників компанія «Чіріо» навіть фінансувала Polisportiva Afragolese — спортивний клуб, керований кланом Моччія, а також широку мережу музичних, спортивних та відпочинкових центрів, покликаних продемонструвати «активну громадянську позицію» Казалезі. Компанія «Чіріо» стверджувала, що її до цього примушували, що це було частиною політики залякування та здирництва, і наполягала, що стала жертвою злочинної діяльності кланів. (Після цього слідства, що закінчилося фінансовим скандалом, як «Чіріо», так і «Пармалат» оголосили себе банкротами. Обидві компанії зазнали реструктуризації і тепер продовжують функціонувати під керівництвом абсолютно нових менеджерських груп.)