— Не журись, Алінко, він не втече. Я простежу.
Страх холодними обценьками стискає Петрове серце. Заперечити або по-доброму огризнутися в Петра не вистачає сили. Ніколи не думав, що жінки можуть бути такими. Вони також бояться. Он у Мартусі руки тремтять, правда, це ледве помітно, стиснуті губи аж побіліли. В Аліни жоден м'яз на обличчі не здригнувся. Готична статуя — на обличчі все беземоційно пласке… Та то машкара — за нею заховано вир почуттів і навіть страх, готовий вирватися на волю. Тільки він буде вириватися не переляканим зайцем, а щонайменше торнадо — це факт. Він учора переконався.
Аліна відчуває — чай починає діяти. Вона лягає поруч із Сашком, правою рукою міцно стискаючи оберіг. У лівій затиснуто дубовий листочок, що його дав Юрко. К-о-м-п-а-с… Втома важким обрусом опускається на повіки. Аліна засинає.
3. Та, що прийшла від Сонця
Ми вдвох, колись,
гасили сонце
і поцілунками
в далеку праніч
засвічували зорі.
Аліна опинилась у безчассі. Її оточувала мла. Точніше, це був порожній світ — у якому нічого і нікого, поки що лише вона. Вона та мла, немов безмір'я перед створенням світу. Ні ночі, ні дня, ні неба, ні землі. Тут Аліні не подобається, тому що довкола пустка. Та це поки що. Відчувала, якщо хоча б на мить тут затримається, то вже буде не сама й товариство може виявитися не з приємних. Це — станція перенаправлення, так її для себе назвала. Перехід між світами чи реальностями. Яке зрештою це має значення, як і те, звідки їй про це місце відомо? Десь із надглибини підсвідомості. Аліна у сні закриває очі і міцно стискає в руці дубовий листочок. Витісняючи з голови всі людські думки. Та сила, про яку торочив Юрко, компас, має її привести туди, де вона зараз мусить бути.
Дівчина розплющує очі. Тисячі сонць вдаряють у зіниці. Стільки сонця, тут стільки сонця. Воно на відстані простягнутої руки, величне і величаве, зовсім не пекуче, лишень дуже яскраве. Дурні книжні істини лізуть у голову. Сонцепоклонниця, язичниця, поганка! Вона жене їх геть, кудись на задвірки душі. Хай посидять там. Вони зайві. Є вона і є її Сонце… Вона нарешті зважується підняти на нього очі, відчуваючи трепет та майже побожність перед всемогутністю вогняного дива, створеного кимсь. Сонце крутить колесом у блакиті, віддаляючись від неї сваргою. «Вогонь для життя, вода — для міці» — звідки беруться в голові оті слова? Уже навіть не дивується власним думкам. На плече дівчини лягає чиясь важка долоня. Та вона не боїться, тому що це очікувано. Тому що знає, допоки поруч Сонце, ніхто не нашкодить їй тут, ніхто, бо вона його дитина. Сонцепоклонниця? Хай! Сонцепоклонниця. А це привітне місце, його дім, оселя Сонця. Отже, і її оселя також.
Аліна встає з колін, дубовий листочок кладе в кишеню. Озирається. Нікого, поки що. Блакитне безмір'я над головою, смарагдова трава на лінії горизонту майже зливається з тим безмір'ям. Але й там нікого немає. Ні живої душі. Знову повертає свою голову до Сонця і торопіє. Звідкись взялося величне дерево, здається, дуб. Дуб із легенди. Таких великих дерев вона зроду не бачила. Його гілля наче тримає небо. А чому ж наче? Таки держить! Сонце стало маленьким химериком і ніби заплуталося у віттях дуба. Під дубом Дід. От і зустрілися.
Старий сидить у позі Будди і дивиться на Аліну, ховаючи у вусах посмішку. Принаймні, так здається Аліні. Голова поголена, оселедець за вухом, довгі вуса. Зодягнений у багряну лискучу куртку із золотим позументом і китицями, і в «широких, як море, шароварах». За плечима стоїть припнута до дуба рушниця. Дід схожий, мов дві каплі води, на міфічного Мамая з картин. Біля козака на траві пляшка і склянка. У руках кобза, у кутику вуст люлька. За деревом пасеться чорний кінь, прив'язаний до запханого в землю списа. На гілці дуба завішена червона феска з китицею, порохівниця.
Козак починає весело співати, перебираючи вправно струнами кобзи: