Аліна відкриває очі. Стіна знов посунула їх. Вони майже впритул наблизилися до каменів. Аліна відчуває лють і хижість каменів чи того, хто замаскований під ними. Вони майже кричать у неї в голові. Вони ж не вповні живі, ці істоти — вони страшні фатуму, ладні вбити, умертвити, не замислюючись. Холод стає ще дужчим, але від оберега віє теплом, і вони не замерзнуть, це вже точно.
— Градобур, — несподівано озивається Сашко. — Гонихмарник, Алінко! Поклич і його, він допоможе!
Так — Марта! Ота сила неба, яка їм потрібна. Вона знову закриває очі.
У майстерні Сашка біля ліжка стоїть Марта, напружено вдивляючись у картину, втупившись у намальовані двері. Минуло майже чотири години, відколи Аліна мандрує. Спочатку на її шкірі з'явилися подряпини, просто на очах — та то нічого, бо Аліна при цьому посміхалася. Правда, Петро мало не зімлів від побаченого. Марті теж страшно, тому що обличчя Алінине майже таке бліде, як у Сашка. Петро перелякано глипає то у вікно, то собі під ноги. Вони мовчать, щоб не сполохати. Хто зна кого?
— Марто, ти мене чуєш? — голос Аліни звучить у неї в голові.
Марта дивиться на Аліну, але ж та спить незворушно. То їй від напруження ввижається.
— Марто, агов? — звучить знову в голові питання, і то таки голос Аліни.
— Петрусю! Ти чув голос Аліни? — запитує знервовано дівчина.
Петро розгублений. Він заперечливо хитає головою. Голос чує тільки вона, отже, має відповідати так само — мовчки.
— Чую, Аліно!
— Коли двері відкриються, Гонихмарник має бути готовим послати блискавку. Та ти сама все зрозумієш. Приготуй Градобура і вважай — хай Петро міцно тримає двері. І хмари, хай Гонихмарник розбудить хмари! Він знає як!
Аліна знайшла Сашка!
Марта вдивляється у двері на картині і раптом із подивом бачить, що вони починають рости, а поруч із ними, на іншій картині, оживають хмари, важкі, грозові, дощові. От із чого вона викреше свою блискавку, коли прийде час! Чудасія, та зобачене її чомусь не дивує…
Аліна відкриває очі і мало не верещить від страху. Її очі дивляться прямісінько в очі камінної почвари. Вона відчуває, як починає помирати, цівочкою стікаючи додолу. Але це станеться не відразу, бо вона так легко не здасться!
Несподівано земля під ногами починає гойдатися, страшний гуркіт розлягається німим міжкамінням та міжгір'ям. Це вириває її із заціпеніння. Земля вже не просто гойдається — нею трусить. І знову гуркіт, за ним грім! Ні! То не гуркіт — то ірже кінь. І відступає морок, у долину разом із вороним конем вривається ранок, а за ранком — віддалений гуркіт грози, що наближається. Марта розбудила небо і відчинила двері. Кінь ламає всі стіни, всі заборони. Очі камінних почвар гаснуть у пломені дня, у променях світла. Бо кінь привів із собою Сонце. «Наше, рідне» — шепочуть губи.
Кінь лине в повітрі птахом, не торкаючись ногами тверді, бо тут не земля, лише прах. Він у шаленому темпі оббігає-облітає тричі за сонцем ті камені, далі стишеною ходою підходить до Аліни. Кладе їй на плече голову, вона шепоче йому на вухо: «Дякую, друже!» Тоді кінь стає на коліна, передніми ногами вклякає перед людьми. Він все розуміє — дівчина самостійно не в силах закинути Сашка на нього.
Вони летять вітровієм, майже не торкаючись землі. Сашко лежить, розпластавшись на спині коня, низько опустивши голову. Несподіване втручання вороного лише на пару хвилин порушило рівновагу в царстві тіней. Дівчина чує за спиною крижаний холод, і тим холодом дихають камінні почвари-пси, що женуться за ними. Песиголовці, що стережуть ворота вічності. Стає холодніше, вороний втомився, почвари близько. Але вже недовго, бо краєвиди змінилися. Гори стають живими. Реальність видозмінюється. Аліна не встигає як слід роздивитися довкола на такій швидкості. Та інколи око вихоплює навіть зелені клаптики. Вони мчать на схід. На горизонті бовваніють двері. Ось так, просто навстіж відкриті двері. І раптом, коли краєчком ока Аліна бачить химерно-прозору крижану лапу, що готова змести її з коня, простір розтинає влучна, могутня, яскраво-гаряча блискавка Гонихмарника. За спиною виривається на волю пекельний крик. Молодець, Марто, влучила! «От де твій лук і влучність пригодилися, мій любий Робіне Гуде!» Та примари ще дужче оскаженіли, бо за спиною незмінні гуркіт та шум. Аліна втиснулася в тіло коня, опустивши голову нижче його гриви справа, зліва теліпається голова Сашка. Вслід за першою вогняною стрілою вистрілює друга, третя, четверта. Пахне смаленим. Цього разу стріла зачепила гриву вороного. Позаду страшний лемент упереміжку з ненавистю!