Почвари зупинилися. Вони програли.
Біля дверей кінь зупиняється. Йому туди не можна. Він стає на коліна. Аліна обережно знімає зі спини коня Сашка. Вона проводить хлопця до дверей і легко штовхає його всередину майстерні крізь двері. Сама ж вертає назад, щоб подякувати коневі. Кінь щез. Замість нього на відстані трьох кроків стоїть старий козак. Його оселедець обсмалений. І чому Аліна не здивована?
— У нас є трохи часу, дочко, маємо поговорити.
Вона перелякано озирається на двері.
— З ним буде все добре. Хоча — все залежить від тебе.
Він бере Аліну за руку. Вона відмовляється закривати очі.
Перед очима миготять кольорові кола. Мить — і вони на зеленій галявині під величезним правічним дубом. Вдома! У небі горить сонце, під дубом пасеться вороний. Дід звично вмощується під деревом:
— Ох! І натомився ж я. Старість — не радість. Стільки віків вікувати і тебе дожидати…
Аліна нервово переступає з ноги на ногу.
Дід бере в руки люльку і запалює її, не поспішаючи.
Що ж, настав час запитань і відповідей:
— Діду, чому ти відразу не врятував Сашка? Ти ж міг. Чому послав мене туди, якщо знав — самостійно не впораюсь? І ти дозволив би мені померти?
Дід уважно дивиться на неї і досить спокійно веде:
— Чому ж? Справжні характерники дуже легко виплутуються з отаких халеп. Їм слід лише захотіти. Та ти — ще не характерник, дочко, але станеш ним. Нарешті дождався-таки.
— Ти дозволив би нам померти? Так? — не вгаває сердита Аліна.
— Бачиш, дочко, інколи не знаєш, куди заведе обрана тобою стежка. Деколи доводиться брести навмання. Не галасуй, все ж хороше закінчилося. Є до тебе розмова. — Дід посміхається. — Сідай, дочко, у ногах правди нема.
Аліна сердито вмощується поруч із Дідом на траві, схрестивши ноги, як і він.
— Хочу тобі подякувати за Сонце, дочко. Бачиш, воно має дурну звичку інколи заплутуватися у вітті Вічного дуба, — продовжує старий, смачно пахкаючи люлькою. — Я вже надто старий, щоб лазити по деревах. Теперечки — то твій клопіт.
Що він верзе? Який клопіт? Це — тільки сон. Але Аліна не встигає нічого сказати. Бо Дід веде далі.
— Ну шо ж. Тепер той, що посадив мене під тим дубом, мене відпустить. Заміну я знайшов. Дечого тільки тебе слід підучити, та то вже таке, набудеться з часом. А от теперечки про тебе і про твого парубка. Кх… Кх… Слухай мене уважно, дочко! Не найліпше місце каяття віднайшла душа твого… хм… приятеля. Чого він забрів аж туди, не знаю. Видно, сумління надто чисте у хлопчини і каяття через те щире. Та то всьо діла Господні! Тепер те, шо справді важить. Душа твого друга може знову заблукати. Чи завжди ти будеш поруч?
— Діду! Я тебе не зовсім…
Дід обриває її, піднявши вгору руку.
— Кохання — дивна штукенція, дочко. Наскільки б усе спростилося на світі, коби його не стало. Га? І мій син-йолоп не натворив би дурні, і я б через це не вгруз у гріховності та тут би не вікував. Кохання! Певне, Юрко б заперечував! Та ба, навіть вічні не знають, не тіко безсмертні. — Дід кілька секунд уважно вивчає дим, що струменіє-вилітає з його люльки.
Аліна відчуває, що зараз вибухне від люті. От стара злюка, але не встигає нічого вигадати, бо старий продовжує далі:
— Про шо ми? Ага! Про кохання! Так от! А на шо ти готова заради кохання? Чого воно варте, дочко, для тебе? Га? — Дід питально зазирає в очі дівчини.
Від такого погляду Аліні стає моторошно, пересихає в горлі.
— Коли твій Сашко прокинеться, він забуде про все те, шо з ним було тут, у сій яві, де ми зараз. Його душа більш не буде забредати сюди, у сі страшнючі місцини, то можна легко утяти. Та чи ти готова, дочко, в обмін на життя коханого відмовитися від коханого?
Аліна відчуває, як усе в ній затерпає від почутого: і серце, і пальці на ногах, і волосся на голові.
Як це, відмовитися?
— А так. Він прийде до тями і не згадає тебе, і що колись був Градобуром. Він пам'ятатиме все і всіх, крім тебе і Гонихмарника. А спільні знайомі? Дуже просто — твій Сашко не одну кидав-лишав і не всіх пригадає. Та то, зрештою вже не наше діло, про се подбає Юрко. Така у нього робота — дбати про дітей свого міста. А твій Сашко стане жити, як простий чоловік, не химерник. Він чудовий маляр, хай творить. І він більше не заблукає, не загубить душу, бо стане вільним від клятви, тобто від двох клятв — даної тобі і дводушницької. Хлопець отримає право на вибір знову, але вже без тебе. У противнім випадку сьогоднішнє повториться. І тоді вже ніщо твого Сашка не врятує. І я не врятую. А ти? Ти надто слабка для такої боротьби, сама знаєш. Ти ж бачила тих песиголовців? Це тобі не перестрашений і втомлений Градобур. О, ше пару слів про Градобура. Ти його легко здолала, але чи маєш стовідсоткову певність, шо той зайда не зрадить Марти і не віднайде собі іншу душу для перебування? Його важко контролювати, але можна змусити. Вірю, шо й ти з цим легко впоралася б. Але для чого тобі зайвий клопіт? Га?