Чийсь сильний голос підхоплює її слова:
Аліна озирається на голос. То Кажан. Вітер скинув із її голови бандану, і волосся ореолом кружляє над головою, мерехтливо створюючи зелено-русявий вінок. Блакитні очі юнки тут під небом зливаються з ним, і такий простір і глибина в них, що так і кортить пірнути в це небо й більше не вертати. Бо хіба є у неба дно? Хлопці стоять збентежені, повідкривавши від здивування роти, приголомшені побаченим та почутим. Дівчина була ніби чужа і разом із тим така рідна, невід'ємна частинка сонця, неба, гір, вітру, заплутаного в її волоссі.
Очі Аліни зустрічаються з очима Кажана, і вона читає в них те, про що донедавна мріяла. Щоб коли-небудь хтось дивився так на неї. Так дивиться тато на маму, коли вона зриває квіти чи миє посуд, коли вона читає свій жіночий роман чи коли йде вулицею у вечірній сукні. Коли вона лежить хвора, нещасна, зболена, з температурою, коли плаче від горя чи сміється від втіхи… Кажан дивиться на неї так. І від цього ще гірше. Чи може покруч кохати? Чи можна покохати вивертня? Вона не знає, вона вже нічого не знає. Аліна відвертається, продовжуючи роздивлятися світ навколо себе.
Кажан таки вмовив Петра залишитися в ліску зі Світланою.
— Бідний Петрусь, — поспівчувала Морва.
Сергій винувато дивиться на Аліну:
— Вибач.
— А ти тут до чого? То його вибір! До того ж він вперше в горах. Думаю, для нього достатньо саме такої короткої подорожі, бо до Світланиних ридань могли додатися скигління Петра, — трішки іронічно відповідає Аліна.
У тон їй продовжує Морва:
— Чоловіки — така рідкість, Алінко! їх слід берегти! Марнота марнот, хлопці! Моя мама це частенько повторює, глузуючи з тата! То з якогось старого фільму цитатка, га?
На Смотричі, майже на вершині, є печера. Добрий прихисток від вітру. Тут лишаються на ночівлю.
Сергій розповідає всяку всячину, як завжди. П'ють чай, і тиха розмова переходить у трішки романтичніше русло. Кажан не зводить з Аліни очей. І цього вже навіть не приховує. Та й Сергій, коли веде свою бесіду, то так, ніби це все розповідає лишень для неї. Морва підштовхує Аліну в бік, киваючи очима то в бік Кажана, то в бік Сергія. Аліна навіть випадково старається уникати зустрічі з поглядом першого. Вона витримає.
Зоряне небо над горами в безхмарну ніч — це правдива насолода. Ніби кожну свічечку-зірку хтось дбайливо засвітив, так пестливо виглядає цей зоряний калейдоскоп над головою. Зірочка до зірочки, свічечка до свічечки.
— Десята година. Агов, товариство! Час іти спати, — виносить вердикт Сергій.
— Ага, — каже Морва, — тільки нам Аліна розкаже казку на ніч. У неї просто суперказки. Даниле, скажи! Алінко, будь ласочка. Особливо для тих, хто ще не чув.
Чотири пари очей дивляться на неї, й Аліна без зайвих слів, що не знаю, не хочу чи дуже втомлена, розпочинає свою оповідь. Казки тут, під таким небом, народжуються легко:
— Давно це було чи недавно, та на нашій-таки землі жив-поживав дуже заможний Ґазда. За яку роботу тільки не брався — йшло на лад. Одружився той Ґазда на найвродливішій дівчині в околиці. Файнішої, ніж Марічейка, не було над всі гори. Тонкий стрункий стан, блакитні оченята, бровенята, мов крилята галки, густе шовковисте волосся. Не довго думали батьки дівчини, чи видавати донечку за багатого Ґазду. Не зважали на сльози Марічейки, яка любила всім серцем бідного вівчаря Іванка. Були то такі часи, що проти волі батьків не наважувалися йти, росли ж бо в послуху та повазі до старших. Поплакала-побідкалася Марічейка і подала рушники сватам. Тільки попросила Господа Всевишнього, щоб змилувався над неї й не дарував їй дитини від нелюба. Коли не може мати дітей від коханого, то від нелюба тим паче.
Хто зна, чи почув Господь прохання красуні, та родина була бездітною. Марічейка у вільні хвилини блукала горами, розмовляючи з деревами та травами, часто забрідала на полонину до свого Іванка, де він пас отару. Там вона, заховавшись, тишком-нишком слухала його флояру, яка співала так солодко, краячи серце, і розповідала про їхнє кохання горам. А Іванко так і не оженився. Продовжував любити свою Марічейку.
Ґазда ж милувався своєю найфайнішою у світі жоною, яка була тільки його. Принаймні, він так вважав, бо звик все вимірювати власністю, а ще вагою та кількістю грошей.
Одного разу поїхав Ґазда до міста на ярмарок. Скраєчку базару, майже при вході, розклавши свій нехитрий скарб на землі, дідок худенький, маленький, з довгою аж за пояс сивою бородою, безжурно грав на флоярі. То він так принаджував покупців до свого товару. На вицвілій від часу та потовченій міллю вереті лежали палиці з людський ріст, щось схоже на слимакові хатки й дерев'яні горнята.