— Що? Ніколи, — затупала ногами горда та самозакохана Аничка. — Ще чого! Змарнувати своє розкішне волосся? Хлопці мені потрібні лише для забави, як і тобі. Верни мені негайно легінів! Верни!
Розсердилася Чарівниця на таку балачку дівчини. Махнула правою рукою — і з голови вродливиці посипало додолу волосся. Махнула лівою — і кожна волосинка перетворилася на маленьку біленьку квіточку. Повіяв вітер і порозкидав ці квіточки по горах та по скелях, на неймовірно важкодоступних місцях. От і донині блукає Аничка скелями та горами, визбируючи своє волоссячко. А восени, коли в горах не залишається вже жодної шовкової косиці, бо випадає сніг, вона сідає розчісувати те, що назбирала.
Продовжуючи милуватися власною вродою й не думаючи, що може викупити у Смерті за своє волосся невинні душі. Чарівниця лише сумно хитає головою, і навесні для Анички все починається спочатку. Та шовкова косиця чарівна. Той, хто подарує ту квіточку своїй коханій, — назавжди полонить її серце, і не зможе жодна дівчина відмовити такому хлопцеві, бо буде з нею те саме, що трапилось з Аничкою. Отака легенда про шовкову косицю, люди. Нашій казочці кінець, а хто слухав — молодець.
Вранці Аліна прокинулася від того, що щось м'яко лоскоче її щічку і солодко пахне. Відкрила очі. На неї лагідно і ніжно дивилися малесенькі сніжно-білі квіточки-зірочки. Шовкова косиця. Вона взяла квіти, пригорнула до себе, потім вийняла етюдник й обережно поклала їх між сторінками. Морва з Данилом солодко спали. Аліна визирнула з намету. Біля згарища вечірньої ватри сидів Кажан. Юнак тримав у руках квіточку едельвейса, дивився на неї, мов на якусь коштовність, та щасливо посміхався.
РОЗДІЛ V
1. Двічі в одну річку
Ой піду я в бір темненький, там суха смерека,
як розпалю ясну ватру, видно всім здалека.
Запалала при смереці смолова ялиця:
горить моя досадонька, мов сухая глиця.
На вокзалі у Львові Аліну зустрічав тато. Вона попрощалася з друзями, ніжно обійнявшись із кожним, і тільки Кажана обпекла гарячим поглядом та ледь кивнула йому головою. Ще у Ворохті Аліна зателефонувала батькові і попрохала її зустріти. Вона мусила поговорити з мамою. Та знала набагато більше, аніж здавалося. Й Аліна не дасть їй спокою, допоки Ірина не розповість всієї правди.
Вони сидять у вітальні. Красива, ефектну жінка з елегантною зачіскою в зручному шовковому халаті блакитного кольору. Навпроти надто серйозна, вдягнена в недбало накинуту на худеньке тіло червону теніску, старі джинси юна дівчина. Вони дивляться одна на одну однаковими поглядами — блакитними, і ніхто з них не збирається відводити очей. Звичка. Василь вибіг «у справах». Він знав — має бути серйозна розмова, Аліна дорогою дуже прозоро на це натякнула. Дівчатам краще не заважати.
Аліна розпочинає першою:
— Пригадуєш, мамо, яка улюблена книга була у мене в десять років? «Лісова пісня» Лесі Українки. Можливо, через те, що тато її дуже любив. Ти чомусь завжди гнівалася, коли він мене називав Мавкою. Дивно, це ж так поетично! Говорила, що не варто забивати дитині голову різною чортівнею. Хоча, до чого тут чортівня? Але то таке, тепер я розумію — все має причинні наслідки, ноги фобій кожної людини ростуть з її дитинства або з минулого. Так, спокійно, не перебивай мене. Я не все сказала.
Ірина й не думає цього робити. От тільки вигляд і тон доньки напружують.
— О, так, я малою задавала надто багато питань, часом зовсім недитячих. Здебільшого дорослі, щоб відкараскатися від дрібної причепи, віджартовувались чимось на кшталт «тебе лелека приніс» (хоча восени їх уже нема, вони в теплих краях), «дітей знаходять у капусті», навіть узимку. Найпоширенішим висловом стало крилате «будеш багато знати — швидко постарієш». Тому я стала багато читати. А що? Гарна альтернатива, замість поговорити. Там знайшлися відповіді майже на всі запитання. Хочеш знати про Всесвіт — відкрий книжку і прочитаєш. Хоча досі не розумію, як то мені вдається не розірватися між реальністю книжною й образністю художника? До чого це я веду? Ага! Тому мене дратує, бісить, коли я не можу зрозуміти чи раціонально пояснити те, що бачу на власні очі. Я не боюсь невідомості, мамо, тому що все піддається поясненню, абсолютно все. Принаймні, донедавна так вважала! Коли лежиш під небом, всіяним зорями, пояснювати нічого не мусиш, бо воно прекрасне і зрозуміле, хоча і науково розтлумачити все це можна, якщо захотіти. Їдучи сьогодні в потязі, я все міркувала, як мені точніше поставити тобі запитання, щоб не здатися схибленою. Не даремно я почала розмову з «Лісової пісні», з казки-феєрії, не випадково. Мамо, я зустріла Того, що Греблі Рве, чи В Скалі Сидить, Перелесника. Я не знаю, як воно називається насправді. Мамо, що ти знаєш про істоту, яка вміє розганяти хмари, щось мені видається, не тільки це вона робить? Що? Все!