Сашко відразу кинувся випробовувати подаровані батьком сили. Так він тоді це сприймав. Наганяв на місто жахливі грозові дощі, частенько з градом, буревії, навіть випадково одного разу накликав смерч, тобто експериментував. Якось через свою необережність ледве не загинув. Батько попереджав, що існують хмари і дощі, непідвладні силі Гонихмарника. Ними управляти заборонялося, тим паче втручатися. То вже потрібна сила вищого ґатунку, і влізати туди навіть небезпечно. Як розрізнити ці хмари? Дуже просто. Той, що живе в тобі, знає. Ага. Краще б він того не говорив. Не можна, отже, слід спробувати. І ось він, молодий-дурний, стоїть на дахівці чотирнадцятиповерхового будинку і наперекір батькові та Гонихмарнику простягає до неба руки. Зненацька його паралізує страх, бо те, що шкіриться до нього з неба, звичайним жартом назвати важко, і та енергетика, яка ллється звідти, надмогутня. Знає, коли не обірве зв'язок з отими хмарами, то вже точно гаплик. Те, що сидить у хмарі, повністю відбирає його волю та сили і коли вже, здається, все — кінець… Чиясь тепла рука спокійно опускається на його плече, і він приходить до тями вже тут — на Вершині світу. Спочатку думав, що потрапив у пекло (чому не гаряче?), потім — у рай (захолодно). Тоді познайомився з Юрком, який врятував його.
Вибрики з отою горою, яка завжди так лякає і нервує Сашка, Юрко пояснював невигадливо — це можливість порозумітися з Гонихмарником без свідків. Хоча Кажан і не думає, що все так просто у взаєминах цих двох.
Сашко й досі не розуміє — хто він, цей Юрко. Безтямно закоханий у Львів юнак. Знає кожну цеглинку, дбайливо припасовану в бруківку міста чи в його стіну. Може поіменно назвати кожного мешканця міста, не лише з нині сущих, а й із тих, кого давно нема, від графа до нікчемного бомжа. Завжди виправдовує найбезглуздіші вчинки дітей свого міста. Сам так каже. Що вже й казати про історію Львова, яку він знає досконало. Одягнений завше в біле, навіть у найпохмурніший день. Дуже любить гарбузове насіння. Дивак.
Сашко досі не розуміє — чому тоді Юрко врятував його? Збоку так виглядає, що Кажан не зовсім чиста сила. На це Юрко лише посміхнувся і відповів:
— Не мели дурниць, Сашко! Не все так однозначно, друже! Ти надто високої думки про себе. Теж мені — нечистий! Це звання також заслужити треба.
— Але ж я ділю своє тіло ще з одним, е-е-е…
— Та знаю-знаю! Твоя родина — це компроміс. А в тебе, як і в будь-кого з людей, зрештою, зажди є право вибору. Між тим, що ви, люди, називаєте добром, і тим, що називаєте злом. Важливо це пам'ятати!
— Стій, Юро! Ти кажеш: «Ви, люди, називаєте». То ти не людина?
— Машина світу надто складна для людського розуму, друже! Надто складна! Як то зараз молодь каже? О, «не парся», — віджартовується Юрко.
Він приймає Сашка, як рівного, і це імпонує хлопцеві. Чи це дружба? Навряд. Але Кажану після отаких «задушевних» розмов чомусь не дуже хочеться ще раз зустрічатися з Юрком. Поруч із ним Сашко завжди відчуває свою ущербність, як не вповні людина. Та, схоже, Юркові до думок Кажана байдуже. Він приходить несподівано і так само зникає.
Вони завжди сперечаються. Переважно через жінок. Для Гонихмарника важливою є можливість постійно кохатися з жінками. Сказати, що це заняття не подобається Кажанові — безглуздо. Він відчував, коли вибирав для тілесних утіх дівчину чи жінку, істота всередині нього аж скаженіла від втіхи. У ньому прокидалися раптом найвишуканіші способи майстерності в спокутуванні. Тут Кажану нема рівних, і тоді йому може позаздрити навіть сам змій-спокусник з едемського саду чи Казанова. Та й жінки, які йому трапляються, не є аж надто важкодоступними. Щоб поборювати стихії, Гонихмарнику просто необхідна жага пристрасті, вогонь, а де ж їх взяти, як не у жінки. Хіть, страшна, всепоглинаюча, спопеляюча. Жодна жінка не пожаліла ніколи про ночі, проведеш з ним. Деякі закохувалися, однак Кажан примушував Гонихмарника зробити все можливе, щоб цього не відбувалося. Тільки пристрасть, трішки навіженості і жодного кохання. Задоволення для тіла.
Незайманих дівчат вони майже не зачіпали. Це наче табу, можливо, поки що. Юркові ж ці заняття не подобаються.
— Випалена пустеля — читається в душах змарнованих тобою дівчат, Сашо! — то слова Юрка. — Чи зможе хтось її відродити?
Ех, Юрко, Юрко! Дівчата ж віддаються завжди з власної волі, бо хіба можна встояти перед глибиною смоляних очей, лірикою Петрарки, чарівною музикою поетичних слів Ліни Костенко чи ще когось там. Магнетизм наповнює повітря довкола хлопця, і противитися йому можуть одиниці. Оті постійні безглузді Юркові розмови-нотації, що колись-таки він натрапить на жінку чи дівчину, якій буде начхати на його магнетизм, і він пропаде, бо закохається, набридли до чортиків. Кажан лишень посміхався на ті глупі балачки. Маючи вічність за плечима, знаючи норов всіх попередніх Гонихмарників — лишатися таким наївнячком? Надлишок феромонів. Хімія. До чого тут кохання? Юрко ж твердив одне і те ж: так не можна, навіть для вічності чи для благих намірів. Бла-бла-бла. Завжди є ті, у яких первісний інстинкт, чи, як каже Юрко, хіть, на першому місці. А діти? Дурнуваті закидони. У Гонихмарника промахів не буває…