Несподівано деренчить мобільний. Найменше хочеться зараз із кимсь балакати. Та той, хто телефонує, дуже настирливий. Кажанові від цього деренчання стає ще гірше. Заставив себе встати з ліжка і взяти телефон у руки. Двадцять пропущених дзвінків. П'ятнадцять від Світлани. Не розуміє української. Як вона його дістала. Та ж сам і винен. Попереджав його Юрко. Боже, як вони його всі дістали. Телефонує тато. Нагадує, що вони завтра на два тижні їдуть У Крим, термінове замовлення. Прекрасно. Робота, груба, важка, — те, чого зараз він потребує найбільше, щоб пересилити біль або навчитися жити з ним.
3. Сліди не на піску
Хтось ударив без жалю по серці моїм, —
І забилося серце в вогні золотім…
І посипались іскри ясні,
І в дзвінкі обернулись пісні.
Позавчора повернули з Волині. Супервідпочинок: нарешті направду корисні мамині повчання, шикарна риболовля з татом. Рибу ловили, сперечаючись, чия більша, а потім відпускали. Багато говорила з мамою про трави, Аліна навчалася на практиці. Також багато сперечались із мамою на вже відому тему. То стара традиція, як каже тато, — посперечатись. Заїжджали на сільський цвинтар. Ігоря не зустріли. Мама ж, як завжди, нервувала. Чи є від чого?
Після відпочинку Аліна відчуває шалений приплив енергії. Почала писати нову картину. Виписуються якісь неймовірні образи. Серед літа вилилася на полотно зимова ніч, десь на загубленій лісовій галявині. Дивно нахилені одна до одної дві сосни. Вони чи то обнімаються, чи то насправді войовниче штовхаються. Розібрати не можна, тому що тіла їх вкриті білим саваном безнадії, наміткою снігового спокою. Крижана зимова химера витає над лісом сніжницею. А сніг сипле та сипле, засипаючи ліс і цю печальну пару. Що це? Її внутрішній світ, який замерзає чи, навпаки, прагне весни?
Сьогодні вранці зателефонувала Марта, вже з потягу. Прибуває потягом із Донецька, о 14–29. Вони з Петром мають її зустріти. Пані Агнеса їде з багажем автівкою. Бідна Марта, як її мама одну відпустила? Очевидно, на те мала вагомі причини. День сьогодні трішки ненормальний. Вранці активно побігала. На трибунах побачила старого знайомого, юнака в білому. Той вже звично лузав гарбузове насіння. Видався якимсь дивним сьогодні, тому що не ховав своє обличчя. Дивився, як вона накручує коло за колом, і задоволено посміхався. Чомусь здалося, що юнак захоче підійти, познайомитися. Однак хлопець раптово щез, як і раптово завжди з'являвся. «Той, що носить біле» — називала вона його подумки. Ще такенного не вистачає! Той, що носить чорне, у її житті вже є. Нікому від цього не ліпше!
Нашвидкуруч поснідала. За стіною тиша. Кажан не з'являвся. Картала себе за те, що насправді не байдужа до нього. І що таки жде його візиту, слів вибачення, виправдань, пояснень. Вона навіть приготувала слова для його зустрічі. Ну що ж — можливо, це на краще. Він вирішив дати їй спокій, а отже, мамі нема про що хвилюватися.
Попри те в голову лізуть дивні ідеї. Попробувати в Інтернеті нарити щось про Гонихмарників. До виїзду на вокзал ще є час. Про Градобурів майже не писалося. А чого ти чекала? Інструкції, як до пральної машини. Лишень певні натяки, фольклор, посилання на літературу, яку можна відшукати тільки в бібліотеках, книгозбірнях чи архівах. Далебі, у неї є практика спілкування з працівниками цих установ. Доведеться не один день проскніти в бібліотеках чи архівах, щоб натрапити на щось потрібне та путнє. Її більше цікавили різні скарги селян на того чи іншого чоловіка (відьмака), який, наприклад, зумисне приваджував хмари і побив врожай, чи напустив смерч, або забрав дах зі стайні. Знала, що обов'язково щось таке випливе. До того ж мусить переглянути і старі записи етнографів, які вони збирали в етнопоїздках, спілкуючись із людьми. Етнозбірки у вигляді літературних книг не є надто цікавими, бо там все чемно причесане, припасоване, як годиться, виключно для розширення кругозору читача і тільки. Нічого зайвого, тобто справді потрібного.
У двері майстерні постукали. Прийшов Петро. Отже, час на вокзал. Поки Аліна збиралася, здивовано і розгублено роздивлявся картину на мольберті.
— Аліно, ти мене лякаєш. Та вони ж повбивають одне одного, — розгублено промовив Петро. — Дерева на картині наче живі. Чи вони і насправді живі?
Ось і відповіді на всі твої питання…
Марта здалася Аліні сумною і пригніченою. Чомусь надто довго тримала її у своїх обіймах, ніби боялася, що та раптом перетвориться на пташку, пурхне над вокзалом і полетить. Списувала це на дорогу та важкий переїзд. Зате Петра не впізнати, він хизувався перед Мартою своїм вмінням говорити, раніше цього за ним Аліна не помічала. Що творить із людьми кохання? Сіли в таксі. Петрові все-таки вдалося розвеселити Марту. А коли той почав розповідати про істерику Світлани в карпатському таборі, Марта щиро сміялась.