Двері квартири відчинила мама Марти, почувши здалеку їх заголосну метушню. Вона приїхала з багажем рано-вранці. Петро вже встиг до полудня тут побувати. Допоміг пані Агнесі дати лад із меблями, трішки прибрав у передпокої. Хлопець поводив себе досить розкуто, мов у себе вдома. Коли Аліна з Петром розпаковували ящик із посудом, хлопець промовив весело:
— Так буває, Алінко, бачиш людину і відчуваєш: вона твоя доля. Незважаючи на різні там нюанси. Що, думаєш — надто пишномовно сказано? Ні! Я впевнений у своїх почуттях щодо Марти. На жаль, ці слова не мої. Тобто зараз мої. Але, ну, розумієш? Про долю. Не я перший допетрав, що так воно інколи буває. Хочеш знати, кого я повторюю? Це сказав Кажан, дивлячись на тебе, коли ти в Карпатах із Морвою готувала вечерю. То було вже після втечі Свєтки. Слова адресовані тобі, а перед тим він мене довго мордував випитуваннями, чи й справді я не твій хлопець. Я розповів йому про Марту, куди від нього дінешся. Кажан все вірно зрозумів.
Якийсь колючий пелех підкотився до горла. Аліна не може вичавити із себе ні слова. Петро веде далі:
— Я його перепитав: «Слухай, а як же Світлана і ті всі моделі, до яких Свєтік тебе ревнує?» Він недбало махнув рукою і відповів: «То все було до Аліни. Ось ти йдеш піщаним берегом і залишаєш сліди. Ти здолав шлях, а сліди залишилися — допоки хвиля не зітре їх або вітер не задмухає. Ти ж рухаєшся далі, а сліди лишаються. Та це лиш сліди на піску — це не ти справжній. Свєтік та й інші — то сліди на піску, які задмухає вітер. Аліна — сліди в серці. Як із таким бути?» Він розумний хлопець, Аліно, класний. Даремно ти з ним так.
— Як — так? Слухай, Петре, ти мене будеш вчити, як себе поводити з хлопцями? — Аліна сердито просвердлює Петра очима, та той чомусь не відводить погляд. — Сама якось розберусь. Окей. Посуд не перебий! Тільки твій Кажан не тільки пляжами полюбляє ходити, а й людськими долями, отак простісінько. Теж мені, страус.
— Чому страус?
— Бо голову в пісок ховає.
— Хто? Кажан? Ти про що? Та його зараз у Львові немає. Батькові поїхав допомагати. Термінове замовлення для якогось олігарха з Криму. І ще одне. — Петро якось невпевнено відводить очі вбік. — Не знаю, чи тобі казати? Тобі Морва нічого не розповідала?
Аліна заперечливо хитає головою.
— Ну, одним словом, натовк Кажан Сергію пику через тебе.
— Як це — натовк пику через мене?
— А так, майже мовчки! Тоді, на вокзалі ще. Ти з татом поїхала. Ми ненадовго затрималися, обмінювалися телефонами, теревенили і все таке. Почали прощатися. Сергій мені й каже, чи я не зміг би йому дати номер твого мобільного, тебе запитувати не став, бо ти така вся недоступна, і дивна, і класна.
Морва ж почне підколювати, коли її запитати, і тому… Та, Аліно, всі й так давно зрозуміли, що я ніякий тобі не хлопець.
Петро розвів у різні боки руками, показуючи, який він ніякий не хлопець. — Так от, у Кажана від почутого дах поїхав. Він почав щось там кричати, щоб Сергій не смів тебе чіпати. Сергій йому, як годиться, нагадав про Свєтку. Слово за слово, як у пацанів буває, зчепилися і побилися. Ледве ми їх порозтягували. У Сергія синець під оком, у Кажана губа розбита. А, ще одне! Телефон твій я так Сергію і не дав. Бо Кажан сказав, що приб'є, якщо взнає, попередив про це і Данила, і Морву.
— Ой, як страшно!
— Тобі, може, і ні, але щось мені не дуже хочеться з Кажаном гиркатися. З ним краще в злагоді жити.
Марта сидить на дивані, схрестивши перед собою руки. Пані Агнеса переповідає їй останні новини: про переїзд, про «ідіотів-вантажників», про те, що, слава Богу, без пригод занесли в квартиру її німця, так вони називають Мартине біле піаніно, а от сервант добряче постраждав. Марта тільки ствердно киває головою. Вона почуває себе тягарем. Аліна відчуває це. А мама розривається між хатньою роботою та дитиною, яку мусить підтримувати. Нарешті Аліна не витримує:
— Пані Агнесо! Я пригадала, до мене мають прийти майстри лагодити холодильник, тож перепрошую, що не зможу вам допомогти більше. Знаєте, мабуть, зателефоную мамі, вона сьогодні вільна. Тому з радістю вам допоможе.
— Мамо, я йду з Аліною! Я тут не допомагаю, а лишень заважаю, — констатує Марта. — Алінко, можна в тебе переночувати? Відчуваю, що цей рейвах із переселенням народів затягнеться до ранку, як мінімум.