Аліна бере Марту за руку, і вони сидять так мовчки. Кожна думає про своє. У кімнату заклопотано зазирає Агнеса Петрівна:
— Алінко, Мартусю, мені слід ненадовго вийти, на годинки дві. Там на кухні Юлія Орестівна, медсестра, про всяк випадок нагадую. Ви тут погомоніть. Доню, ти не втомилась?
— Від лежання, мамо, чи від спання? Ні! — Марта відповідає безбарвним голосом.
Агнеса Петрівна сумно виходить, прикривши за собою двері, згодом замикаються і вхідні.
— Марто, пригадуєш, як колись твоя бабуся Роза розповідала нам різні казки-бувальщини? — Аліна досі тримає Марту за руку. — Ти знаєш, а я віднедавна збираю їх, деякі вигадую сама. Уже й не пригадаю зараз, яку вигадала, яку почула. Хочеш послухати одну?
Марта ствердно киває головою.
— Якось затіяли гру в піжмурки-хованки людські почуття. Настала черга Божевіллю жмуритись. «Один, два…» — почало Божевілля свою лічилочку і рахувало довго-довго. Почуття заховалися — хто де. Розпочалася гра. Першим Божевілля знайшло Лінь, бо через власну ледачкуватість та заховалася зовсім поруч, за каменем. Потім Божевілля почуло, як розмовляє Віра на небі з Богом, тож знайшло і її. Вулкан тремтів від емоцій — зрозуміло, там заховалися Пристрасть та Бажання. Тріумф віднайшовся на Евересті, найвищій вершині світу, недалечко, в затінку, причаїлася
і Заздрість. Егоїзм зі свого вулика прогнали розлючені бджоли — шукати його не мусило Божевілля, сам знайшовся. У плесі озера віднайшлася Краса, що милувалась собою. У свіжій і соковитій траві лежав та мріяв Талант. На дні занедбаної криниці дрімала Журба. За веселкою заховалась Брехня. Лишень Кохання мов крізь землю провалилося. Ні в океані, ні на небі, ні в лісі, ні в пустелі його не було. Раптом на галявині Божевілля помітило розкішний кущ диких руж, які пломеніли з любов'ю. Здогадалося Божевілля — хто там. І вирішило налякати Кохання. Тож воно тишком-нишком розсунуло гілки куща і раптом почувся жахливий зойк. Тисячі гострих шипів вп'ялися в очі Коханню. Прикро, але Кохання осліпло, стало безпомічним. Божевілля вважало себе винним у цій пригоді. З того часу Божевілля стало вірним поводирем Кохання. Ходять і донині вони разом — Кохання та Божевілля. Деякий час дівчата сиділи мовчки.
— До чого я веду, Мартушко? Зрозумій, поки поруч із тобою будуть ті, хто не боїться тобі дати руку, стати твоїм поводирем, спіймати тебе, коли ти падаєш, доти варто жити… Навіть якщо той поводир — Божевілля. Варто жити, подруго, коли поруч є ті, кому ти потрібна, кому потрібні твоя присутність, твоє слово, твій сміх.
— Ти говориш зараз про сліпу Марту чи про сліпу Любов? — Марта пробує жартувати, й Аліна розуміє, що варто продовжувати далі.
— І про одну, і про другу. У тебе є мама, є я, є Петро. У мене є батьки, ти і Сашко.
— Сашко? Ага, так, той хлопець, що врятував мене. Про нього Петро розповідав. Він тебе кохає. І ти його також? Правда ж. Хіба можна такого хлопця не кохати? Не розумію, Лінушко, чому ти його від пані Ірини ховаєш?
— Що, Петро накапав? А ще кажуть, що у жінок язик мов помело?
— Аліно, не з'їжджай із теми!
— А я й не з'їжджаю! Те, про що я тобі зараз розповім, не знає ніхто — ні Петро, ні моя мама, ні тато, не все знає навіть Сашко. Це стосується Кохання, отого сліпого. Спочатку це все може видатися божевіллям. Але колись люди гадали, що і Земля пласка, а те, що вона майже кругла і крутиться навколо Сонця, вважалося святотатством. Я розповім тобі дещо, а ти будеш вирішувати — божевільна я чи закохана. А може, і одне, і друге.
Аліна розповіла Марті все. Спочатку про маму та Ігоря, бабусю-травницю, про мамину родину. Про Сашка-Кажана, про Гонихмарника.
— Тепер я розумію, Алінко, чому ти мені розповіла легенду про Божевілля. Ти справді божевільна. Закохатися в такого… Господи, Аліно, воно таки сліпе, те кохання! Що ж ти будеш далі робити? Ти хіба не розумієш, що ви не можете бути разом. Він ніколи не належатиме лише тобі. Я ж тебе знаю: ти не зможеш ділити свого Сашка зі ще кимсь чи чимось. А якщо в тебе народиться син? Ти що, хочеш померти?
Марта від почутого сіла на ліжку, перейшла майже на крик. На обличчі дівчині заграв рум'янець. Гарний стрес для хворої! У кімнату перелякано зазирнула медсестра в білому накрохмаленому халатику і в такій же шапочці:
— Марто! У вас все гаразд? Нічого не трапилося? Що за крики, дівчата?