— І ти з усім цим упораєшся?
— Ну, із чимось точно впораюсь, а з рештою — спробую.
Я узяв Ґроверів блоковий лук, вудки й рибальський жилет.
— Ти що, і рибалити вмієш? На спінінг?
— Якось доводилося.
— Ну і як?
— Чи я щось упіймав?
Кивок.
— Нічого.
— Дідько, цього я й боялася. А як щодо лука?
— А це я вмію.
— І ти можеш убити щось із нього?
— Якось вдавалося.
— А ребра не болітимуть, як напинатимеш?
— Не знаю, ще не пробував.
— Тобто ти ні в чому не впевнений?
— Загалом, ні.
— Ну, тоді допоможи мені де з чим, і можеш іти.
Я допоміг Ешлі з туалетом, потім нагрів їй води та тепло вкрив.
— Бене, подай, будь ласка, мій портфель. — Я подав. — Про всяк випадок. — Вона дістала свій мобільник, але його батарея давно вже сіла від холоду.
— Можеш пасьянс порозкладати, — стенув я плечима. — Чи візьми мій ноутбук. Щоправда, я майже переконаний, що він не ввімкнеться. А навіть якщо і ввімкнеться, то вкрай ненадовго.
— А книжки якої-небудь у тебе немає?
— Я не дуже полюбляю читати. Вибач, та ти лишаєшся тут наодинці з думками — й собакою. — Я почухав його за вухом. Добре, що він вже кинув лизати Ґровера в обличчя — мабуть, змирився. — Не пам’ятаєш, як його звуть?
— Ні.
— Може, нехай буде Наполеоном?
— Чому?
— Ти тільки поглянь на нього. Якби в собак траплявся комплекс Наполеона[28], то він би точно його мав. Він поводиться наче якийсь бульмастиф, хоча сам за розмірами більше схожий на хлібину. Він просто являє собою ілюстрацію до вислову «головне не розмір собаки в бою, а кількість бою в собаці».
— Чи можна щось зробити, щоб йому було не так боляче ходити?
Поглянувши на напіврозтрощене сидіння, з якого я витяг раму, я дістав ніж та відрізав чотири шматочки вінілової тканини — з іншого боку вона мала м’якеньку підкладку два чи три сантиметри завтовшки. У куточках я проколов дірки, засилив ліску та зав’язав її навколо кожної лапки. Наполеон поглянув на мене так, наче я втратив залишки розуму. Відтак принюхався, пройшовся снігом, притулився до мене боком та вдячно лизнув.
— Ой-ой, ну все, я теж тебе люблю.
— А ви непогано потоваришували, — всміхнулася Ешлі.
— Ще б пак. Давай GPS.
Вона дістала прилад зі свого мішка, і я швидко сховав його до внутрішньої кишені куртки. У маленькій кишеньці в наплічникові лежав мій компас — я витяг його та повісив на шию. Мені його колись Рейчел подарувала. Хороший компас, із лінзою. Зручно користуватися.
— А це що таке? — Ешлі побачила компас.
Я показав його ближче. Краї вже давно затерлися, а зелена фарба деінде вже не закривала алюміній.
— Компас.
— Не схожий на новий.
Я закинув рюкзак на плече, застебнув куртку, одягнув рукавиці та взяв лук.
— Так, головне, пам’ятай: якщо до заходу сонця не повернуся, не хвилюйся. Я тебе не кину. Якщо не сьогодні, то завтра вранці я точно буду тут. Ти, я та кава. Згода?
Вона кивнула. Легко уявити, як їй тут буде самій, коли сяде сонце. Темрява тільки множить тривогу, й оживають усі потаємні страхи.
— Просто зачекай до ранку, добре?
Знову кивок. Я дістав пляшечку зі знеболювальним.
— Ось, тримай. Приймай по чотири кожні шість годин. І не забувай підтримувати вогонь.
Потому я виліз із нашого барлога, і Наполеон вибіг за мною. Я присів, щоб закріпити снігоступи, і він миттю стрибнув мені на спину.
— Ні-ні, друже, ти лишаєшся тут з Ешлі, добре? Ти їй потрібен. Їй буде самотньо та зле, і понад усе вона хотіла б зараз бути зі своїм чоловіком в Італії. Так що давай, мерщій назад.
— Ага, десь там, де тепло, а якийсь красень на ім’я Джуліо чи Франческо в білих штанях та з чудовою засмагою готує мені коктейлі з парасольками, — почулося зсередини.
Я повернувся та пішов до найближчої гори.
Розділ дев’ятий
Мій випускний клас у школі. Змагання штату. Ти була на трибуні, а я виграв 400 метрів та встановив новий рекорд штату — менше ніж п’ятдесят секунд. Потім ми з хлопцями встановили новий рекорд на естафеті 4×400. А ще я виграв дистанцію у дві милі — на жаль, не вистачило буквально кількох секунд до рекорду. Так ось, я стояв на лінії старту на дистанції в одну милю. Її зробили останньою, щоб привернути максимальну увагу преси, а ще хтось пустив чутки, нібито я можу пробігти за чотири хвилини. Навколо батька юрмилися тренери з усієї країни та плескали його по плечах. У мене було близько двадцяти запрошень на стипендію до найкращих коледжів.
Проте батько мав свої плани. Він бачив лише магістратуру у сфері фінансів. «Вони платять за п’ять років. Через два з половиною здобудеш бакалавра, а потім магістра — і все, ти вільний птах. Із твоїм запалом ти міг би керувати моєю конторою». Однак я не хотів мати нічого спільного ні з ним самим, ані з його конторою. І я міг би йому сказати, куди йому запхати ту магістратуру, але ніколи не казав.
У тебе теж були два запрошення, і, якщо чесно, я ними пишався більше, ніж своїми.
Я бачив батька краєчком ока. Бачив, як на його скроні пульсувала жила, а піт просто струменів обличчям. На пляжі я кілька разів бігав милю за 4 : 04 — але це по піску та з зустрічним вітром. Він знав, що на треку я точно можу зробити 3 : 58. Але я був просто ніякий. Ноги мов желе. Я бачив, як ти спиралась на паркан, нервово стискаючи руки. Я знав, що не зможу і 4 : 05 зробити.
Постріл на старт.
Перше коло — ми всі й досі йшли однією групою. Якийсь хлопець звідкись із півдня спробував випхати мене ліктем. Треба було забиратися звідти, бо вони просто мене замісили б. На третьому колі я вже йшов сам. Тренери пропонували батькові пейсмейкера[29]
Люди на трибунах попідводилися й щось кричали. Пам’ятаю, якась жінка трусила банкою з монетками. Батько стояв з абсолютно кам’яним обличчям. Ну просто гранітна брила з легенями. Лишилося сто метрів. Я розраховував на 3 : 58. Може, навіть 3 : 57.
Я дивився на батька. Він — на мене. У той момент вирішувалось усе, заради чого я стільки працював. Ти несамовито горлала, підстрибуючи ледь не на метр угору. Я подивився на тебе. Потім знов на нього. І тут я зрозумів, що хай який час зараз покажу, для нього цього однаково буде недосить. Навіть якщо це буде національний рекорд. Він все одно скаже, що я міг би краще. Швидше.
Його скам’яніле обличчя, наче з гори Рашмор[30]
Фініш. Я стояв на треку, мене вітали члени команди. Та мені було начхати, я нікого не бачив, опріч тебе. Ти підбігла до мене — а батька я так і не бачив. Так, я міг пробігти на п’ять секунд швидше, і він це знав.
Усією командою ми пішли святкувати. Я забіг додому перевдягтися. Він сидів у кріслі, тримаючи в руках порожню склянку. Напівпорожня пляшка з чимось коричневим стояла поруч. Загалом він рідко пив — казав, що алкоголь для недолугих.
— Містере Пейн, ви це бачили?! — радісно вигукнула ти з-за мого плеча.