Він підскочив і тицьнув мене пальцем у груди. У куточках його вуст зібралася слина, а під оком важко пульсувала якась судинка.
— Я!.. Я нічогісінько ніколи не отримав! Сучий ти…
Ми з тобою поїхали у шпиталь, де мені вправили ніс та змили кров. А також привітали з перемогою. Один із санітарів підійшов до мене з газетою, де вийшла стаття з моєю великою фотографією, та попросив автограф.
Ближче до півночі ми приїхали в цілодобове кафе Вілладж-Інн та замовили французький шоколадний пиріг із двома виделками. Так і відсвяткували. Потім я відвіз тебе додому, де з твоєю мамою ми ще довго обговорювали змагання. Ти, вже сонна, сиділа поруч зі мною, загорнута у халат. І твоя нога торкалася моєї. Не те щоб таке було вперше, але на треку чи десь у машині все інакше. Цього разу ти робила це навмисне. Мене торкалася нога не бігуна Рейчел Гант, а дівчини Рейчел. А в цьому велика відмінність.
Додому я потрапив десь близько першої. За кілька годин я вже прокинувся та мовчки лежав у ліжку. На годиннику було 4 : 55 ранку, але в мої двері ніхто не стукав. Я так і не почув його кроків. Він не прийшов мене будити.
Я думав, що тепер робити. Ким стати. І не знав. Тому я просто вдягнувся та вирушив гуляти по пляжу. Дивився, як над човниками рибалок сходить сонце. Я гуляв аж до обіду, а потім і до вечора. Коли я дістався причалів у Мейпорті, сонце вже схилялося до обрію. Я здолав приблизно тридцять кілометрів. Тут у море виступали величезні уламки скелі, і я почав дертися на них.
— Від чого ти тікаєш? — раптом почув я твій голос.
— Звідки ти тут?
— Пішки прийшла.
— Як ти знала, де мене шукати?
— Пішла по твоїх слідах.
— Тут небезпечно.
— Ну, я ж не сама.
Ти видерлася на наступний уламок, розігнала крабів та обійняла мене. На тобі були окуляри, що я подарував, — «Costa Del Mars». Ти зняла їх, і я побачив заплакані очі. Сіла поруч, охопивши себе руками, та втупила погляд кудись у море.
— Думаєш, нам перепаде за те, що ми прогуляли уроки?
— Та ні, — змахнув я твою сльозинку. — Ти плакала.
Кивок.
— Чого?
Ти ляснула долонею мене в груди, а відтак притулилася.
— Бо не хочу, щоб це закінчилося.
— Що «це»?
У твоїх очах знов стояли сльози, а одна навіть звисала з підборіддя. Її я витер рукою.
— Ми, дурнику. — Ти поклала руку мені на груди. — Хочу бачити тебе кожного дня.
— А-а-а…
Може, ось через це і я блукав пляжем. Але відповіді так і не знайшов. Нам обом скоро буде дуже боляче, і з тим нічого не вдієш.
Кохання у старших класах — це добре. А ось обирати університет тільки через закоханість — дурість. Нас із тобою про це попереджали. Іноді навіть шкода, що ми їх не слухали. Хоча ні, я не звинувачую нас. Насправді, якби мені дали шанс прожити той час знову, я вчинив би так само.
Проте іноді все одно думаю: а що, коли б…
Розділ десятий
Буря лишила по собі майже метр снігу — розсипчастого свіжого снігу. Без снігоступів я, мабуть, по пояс провалювався б і швидко змок, а це вкрай неприємно. У таких умовах ноги швидко затерпли б. Так що наразі головне — не загубити снігоступи. Я зупинився на кілька хвилин, відтяв два шматки мотузки та прив’язав їх до ніг — як серфери прив’язують дошки.
Звісно, нам будь-що треба спуститися нижче, але наразі я збирався піднятися на найближче верхів’я та оглянути місцевість із височини. Нагорі можна буде увімкнути GPS та по його мапі зорієнтуватися. Повітря не вистачало, сніг зверху взявся тоненькою крижаною кіркою, сили в мене було вкрай мало. На верхівку невеличкого пагорба, що вивищувався над нашим плато, мені поталанило дістатися ближче до заходу сонця. Перепад висоти — може, метрів триста, не більше, але цього досить для моєї мети.
І побачене зовсім мене не втішило.
Я очікував побачити хоч якісь ознаки цивілізації. Вогник. Дим. Будівлю. Хоч щось, куди можна рушати. Щось таке, що може дати надію. Я повільно роздивлявся обрій навкруги, і реальність гіркою хвилею затоплювала свідомість.
Ніде аж до небокраю не було нічого, зробленого людськими руками. Це просто Богом забуте місце, вкрите товстим шаром снігу. Кілометрів на сто чи сто двадцять у будь-який бік стирчали лише гострі шпилі, перетнути які здавалося неможливим. Це місце можна фотографувати та показувати людям, які питають: «Що таке віддалена місцевість?»
Я увімкнув GPS і за допомогою компаса зіставив мапу з тим, що бачив на власні очі. Єдиною новиною, яку повідомив мені прилад, стала кількість озер та річок. Їх було навіть не сотні, а скоріше тисячі. Звісно, наразі усі вони замерзли, але я запам’ятав найближчі, щоб відвідати завтра.
У південно-східному куточку екрана я побачив якусь лісову стежку — чи, може, дорогу для снігоходів. Вона зміїлася в долині між двома гірськими хребтами. Підвівши очі, я пильно вдивився в тому напрямку — анічогісінько, крім верховіття та гострих скель. Зорієнтувавши мапу згідно з місцевістю, я уважно замітив напрямок по компасу. Відстань велика, тому треба замічати з точністю до градуса, щоб не схибити. Я хотів трохи збільшити мапу на екрані, але той блимнув і згас. На такому морозі батарея й не могла довго протриматися, тож не дивина. Я ще інстинктивно постукав по корпусу — наче це хоч колись допомагало, — та заплющив очі, намагаючись знов уявити мапу, яку щойно бачив, і доповнити мій учорашній малюнок. Звісно, з такими даними буде важко, але це краще, ніж нічого.
Назад я рушив вже після заходу сонця. Я страшенно втомився й хотів лише десь упасти і заснути, але знав, що Ешлі хвилюватиметься, незважаючи на мої попередження. Коли чекаєш на когось у таких умовах, кожна хвилина відчувається як година, година як день, а день — наче кілька життів.
Розділ одинадцятий
Тільки уяви-но, диктофон ніяк не хотів умикатися — лише блимав вогниками. Я натискав на усі кнопки, які він тільки має, потім поворушив батарейки — анічогісінько. Майнула думка, що то була наша остання розмова. Потім я здогадався на кілька хвилин засунути його під сорочку, і він відігрівся.
Якби він зламався… навіть не знаю, що б я відчував. У американському футболі таке називають «командна атака», а в бігунів — «удар об стіну».
Пам’ятаю, як я потелефонував тренерові в коледж, який обрав, та попросив поглянути на твої результати й показники. Та він одразу все зрозумів.
— Моє слово матиме вплив на твоє рішення щодо вступу в наш коледж?
— Могло б… могло б мати, так.
Почувся шурхіт якихось паперів.
— Тільки уяви-но! У мене тут випадково відшукалася ще одна стипендія.
Ось так просто все вирішилося.
Навчання в коледжі точно було найкращою частиною мого життя. Нарешті з нього зник батько, і ми нарешті могли бути самі собою. Ми росли разом. Сміялися разом. Ти нарешті знайшла свій ритм і вийшла на той рівень, про який я тобі колись казав. А я — я просто радів за тебе.