Минав наш останній рік у коледжі. Далі — медичний університет. Моя кар’єра бігуна поступово завершувалася. Медалі висіли на всіх стінах та валялися в усіх шухлядах. За час навчання в коледжі батько жодного разу не прийшов на змагання. Узагалі я став сприймати біг інакше. Тепер це була не моя пристрасть, а наша з тобою. І мені це подобалося набагато більше.
Ти була мені найкращим у світі партнером. Окрім того, ми відкрили для себе Скелясті гори — ще одна наша спільна пристрасть.
Якось я помітив, що ти вже кілька днів дивно поводишся. Я поклав це на карб навчання, іспитів абощо. Я не знав, що ти тоді думала про наше майбутнє. Люба, я ніколи не міг читати твої думки. І зараз не можу.
На весняні канікули ми приїхали додому — твої батьки були раді знов бачити тебе вдома. Мій батько тоді переїхав у Коннектикут, щоб відкрити там іще одну компанію, а будинок у Флориді продавати не став, щоб залишити своє громадянство в цьому штаті, так що я жив у тому будинку сам.
Сідало сонце, ми щойно повернулися з пробіжки. Посилювався вечірній бриз. У тебе по руках котилися крапельки поту. Одна велика краплина кумедно звисала з лівого вуха. Ти роззулася та сіла на пісок, і на твої ноги накочувалися хвилі. Зрештою, ти обернулася до мене, і я побачив насумрений лоб і жилку, що нервово пульсувала над скронею.
— Що з тобою таке? — кинула ти мені.
— Е-е-е… а хіба зі мною щось не так?
— Не так.
— Люба, я не…
Ти відвернулася, сперлася ліктями на коліна та тріпнула головою.
— Господи, що ж мені робити? — у розпуці кинула ти.
Я спробував сісти поруч, але ти відштовхнула мене.
— Про що ти?
Ти розплакалася.
— Про нас, — знову стусан у груди. — Про тебе і про мене.
— Ну, з нами наче все добре. Я ж нікуди не йду, чого ти?
— Ось у тому і річ! Ти дурний, як сто свиней!
— Рейчел… правда, я не розумію.
У тебе струменіли щоками сльози. Ти схопилася на ноги та зробила крок назад.
— Я хочу заміж. Я хочу одружитися з тобою. Хочу, щоб ти був мій. Назавжди.
— Ну, я теж. Я теж хочу, щоб ти була зі мною.
— То попроси! — Ти згорнула руки на грудях.
Ось тут до мене нарешті дійшло.
— То в цьому вся справа?
Ти не дивилася на мене й витирала сльози.
— Кохана, — ставши навколішки, я взяв тебе за руку. Вода піднялася та промочила мені ноги.
Ти нарешті всміхнулася. Крихітні рибки защипали твої пальці, і ти розсміялася. Я спробував щось сказати, але в горлі стояв клубок.
— Рейчел Гант, — я ледь подолав сльози.
Ти сміялася.
— Рейчел, мені боляче, коли тебе немає поруч. Мені так болить серце, що я і не знав, що воно може аж так боліти. Я не знаю, яким я буду лікарем, яким чоловіком. У мене не виходить казати тобі те, що ти хотіла б почути. Та я кохаю тебе. Кохаю всім своїм серцем. Це ти не даєш мені розвалитися на шматки. І я хочу провести життя з тобою. Виходь за мене заміж? Будь ласка…
Ти охопила мене руками та повалила на пісок. Ми до рубця змокли у воді й піні, і ти поцілувала мене, киваючи з-під піску, води, сліз та сміху.
Приємно згадувати той день…
Розділ дванадцятий
До літака я повернувся лише близько півночі. Наполеон почув мої кроки, визирнув ізсередини та знову сховався. Температура впала десь до мінус десяти, і мої штани промерзли наскрізь. Сам я змерз до кісток. Поблизу я відшукав кілька сухих гілок, струсив з них сніг та затягнув усередину. Знов почало сніжити. За цілий день я тільки раз помочився — недобрий знак. Обов’язково треба попити.
Наполеон знов кудись вискочив, і я поглянув на кумедні відбитки, які його «взуття» лишало на снігу. І тут я помітив інші відбитки. Великі сліди наблизилися до нашої печери та знов віддалилися. Я не знавець слідів, але відразу спала на думку пума. Тварина прийшла звідкілясь від скель над нами, підкралася нижче та підступила до входу. Трошки далі я помітив невелике заглиблення — наче хтось тут лежав. Немов у засідці. Довго тут думати нічого: мертві люди мають певний запах. Навіть якщо вони заморожені. А ще запах мають хворі люди і маленькі собачки.
Мені треба було позбутися мокрого одягу, так що вогонь точно конче необхідний. Одяг я розклав так, щоб він краще просох, і у самій білизні заліз до мішка грітися. Мене всього тіпало, а пальці майже втратили чутливість. Я розпалив джет-бойл та напхав у чашу снігу.
Ешлі уважно за мною стежила, в її очах була тривога. Я щосили намагався зігрітися.
— Привіт, — урвав я тишу.
Я бачив, як їй боляче. Відповіла вона лише після глибокого подиху.
— Привіт.
— Ти щось приймала?
Ешлі похитала головою.
Я дістав другу з моїх сильних пігулок та поклав їй на язик. Вона запила її залишками води.
— Кепський маєш вигляд, — зауважила вона. — Може, і сам вип’єш знеболювального?
Я теж про таке думав, бо без пігулки точно не знайду в собі сили завтра вилізти з мішка.
— Маєш рацію. Вип’ю дві, — я підняв два задубілі пальці.
Вона взяла слоїчок з пігулками та витрусила дві мені на долоню.
— Ну, є якісь новини?
— Тут за кількасот метрів чудовий травматологічний центр. Я дав сигнал лікарям швидкої допомоги, вони вже вирушили сюди з ношами. Я також говорив з адміністратором — тебе покладуть у приватну палату. Так що за десять хвилин тебе заберуть, добряче вимиють, зігріють та накачають найпотужнішими знеболювальними. А ще я зателефонував Вінсу — він чекатиме на тебе там.
— Що, все так погано?
Я щільніше загорнувся в мішок.
— Там немає нічого опріч снігу, криги, скель і гір.
— А що каже GPS?
— Те саме.
Зітхнувши, Ешлі лягла на мішок. Вочевидь, надія, яку вона плекала весь день, щойно її покинула. Я налив собі теплої води й почав повільно пити.
— Маєш якісь ідеї?
— Трохи нижче є кілька озер та річок. Вони всі зараз вкриті льодом, але, думаю, можна спробувати наловити трохи риби. Завтра в нас п’ятий день тут. І четвертий день без їжі.
Вона заплющила очі та почала повільно дихати.
— Як нога? — поцікавився я.
— Болить.
Я підповз ближче та нагріб снігу. Набряк спав, але від коліна до верху стегна нога була темно-фіолетового кольору. Про всяк випадок я дістав ліхтарик, оглянув шви й перевірив зіниці на реакцію. Очі реагували повільно та швидко втомлювалися. Ознака того, що організм дуже виснажений і кепсько витримує висоту. Пальці ніг були холодні — то вже зовсім погано. Треба відновити кровообіг, бо це вже ризик для пальців чи навіть стопи.
Я підкинув трохи гілок у вогонь, сів коло її ніг, розстебнув свій мішок та обережно притис її стопу до свого живота. Сидячи в такому положенні, я знов загорнувся у спальник.
Ешлі сконцентрувалася на диханні, роздивляючись брезент і гілки дерев над головою. Великі білі сніжинки безшумно падали з неба. Здавалося, у цьому світі взагалі немає звуків.
— Я, здається, учора була записана на педикюр. Чи я його скасувала?
— Вибач, лак для нігтів закінчився.
Я поклав на ногу долоні, щоб зігріти її швидше.
— Обіцяю, тільки-но доправлю тебе в тепле лікарняне ліжко замість цієї снігової печери, я пофарбую тобі нігті в будь-який колір, на твій вибір. Якщо лише ти не заложиш проти мене судовий позов за те, що наразив тебе на небезпеку напередодні весілля.