— Загалом я тут лежу цілісінький день і складаю текст своєї обвинувальної промови. «Вельмишановні судді…»
— І як, переконливо виходить?
Ешлі стенула плечима.
— Раджу тобі знайти дуже хорошого адвоката. Та все одно не надто розраховуй на позитивний результат.
— Що, у мене немає шансів?
Вона нахилила голову набік.
— Ну… Наміри в тебе були добрі. Потім ти врятував моє життя — попри те що двічі кашляв кров’ю. Потім ти вправив мені ногу та дбайливо мене доглядав.
— Ти помітила?..
— Важко не помітити кров на снігу.
— Нам обом стане краще, щойно ми опинимося хоча б метрів на сімсот нижче.
Ешлі поглянула на компас, що й досі висів у мене на шиї.
— Коли вона тобі його подарувала?
— У нас на пляжі черепахи відкладають яйця, закопуючи їх у великі кучугури піску. Колись давно Рейчел підрядилася волонтером до організації з охорони черепах. Кожну таку кучугуру вона оточувала паличками з рожевою стрічкою, а потім заводила календар. Кожного разу вона з величезним захватом спостерігала, як вилупляються черепашки та прямують у море. Невідомо, звідки вони знають, куди йти. У мене теж завжди було добре з орієнтуванням — я можу знайти дорогу майже де завгодно. Якось ми стежили за однією кладкою, і після цього Рейчел вирішила подарувати мені цей компас.
— А чого не GPS, як у Ґровера?
— Проблема GPS-приладів у тому, що в них сідають акумулятори, а також вони паскудно працюють у холоді. Здебільшого я завжди ходжу в гори з GPS та компасом.
— Маю дурнувате питання. Звідки компас знає, куди треба показувати?
— Узагалі-то компас завжди показує лише в один бік — у бік магнітного північного полюсу. Знаючи цей напрямок, легко визначити інші.
— Магнітний північний полюс?
Її нога нарешті почала зігріватися.
— Здається, ти не була скаутом у школі, еге ж?
— Не мала на це часу — мусила видавати людям на горіхи.
— Наша планета має магнітне поле. І його джерело розташоване десь коло Північного полюса. Тому він і називається магнітним північним полюсом.
— І?..
— Північ і магнітна Північ — не те саме. Тут це не має значення, але якщо користуватися компасом поблизу полюса, то швидко заплутаєшся. Компас здебільшого використовують, щоб ходити від точки до точки.
— Це як?
— Компас не показує твого місцеположення. Тільки напрямок — звідки ти прийшов чи куди йдеш. Так от, правша, якщо в нього забрати компас, завжди ходитиме по колу праворуч. А щоб іти прямо, треба обрати напрямок — певний градус, наприклад 110, чи 270, чи 30 — а потім намітити якийсь орієнтир у цьому напрямку. Приміром, дерево, верхівку гори, озеро, кущ. Тільки-но доходиш до свого орієнтира, як знов дістаєш компас, але цього разу звіряєшся згідно з точкою, з якої ти вийшов, і береш новий орієнтир. І так ідеш далі. Від точки до точки. Це не вельми складно, але потребує деякої терплячості. І практики.
— І що, допоможе твій компас нам забратися звідси?
Я вперше почув у її голосі щось нове. Перші ознаки страху.
— Допоможе.
— Тоді не загуби його.
— Не загублю.
Я ліг та дочекався, поки Ешлі почала сопіти. Потужне знеболювальне подіяло добре. Сам я не міг спати, тому тихенько виліз із мішка, вдягнув термобілизну, куртку й черевики і вибрався назовні. При місячному світлі я видобув компас та дивився, як стрілка завмирає у статичному положенні.
Пам’ятаєш, як ми раділи, коли мені запропонували роботу в Джексонвіллі? Ми погодилися без жодних роздумів. Назад на пляж. Назад до океану. Запах солі. Сходи сонця над хвилями. Рожеві заходи. І ближче до твоїх батьків.
Але дівчина, що мала перебрати твої обов’язки координатора в дитячій лікарні, затримувалась на тиждень, і ти ніяк не могла полишити тих діточок самих. Отож я сам мав кермувати вантажівкою з нашими речами на шляху з Денвера в Джексонвілль. Від Скелястих гір до узбережжя. Усього 3070 кілометрів. Я запропонував тобі купити будь-який будинок, котрий ти захочеш, але ти відмовилася — казала, що тобі подобається мій.
На прощання ти підтяглася, тримаючись за дверцята старої вантажівки, та показала пальцем кудись за мою спину:
— Там тобі подарунок. Тільки не відкривай, поки не виїдеш із двору.
На підлозі коло пасажирського сидіння лежала невеличка коробка. До неї був примотаний сріблястий диктофон із запискою: «Прослухай запис».
Я вивів вантажівку з воріт, розвернувся, увімкнув першу передачу та натиснув кнопку на диктофоні. Кабіну сповнив твій веселий голос.
— Це я! Подумала, що ти був би не проти моєї компанії в дорозі! — Я чув, як ти облизуєш губи: ти завжди так чиниш, коли нервуєшся чи задумуєш якусь витівку. — Ось про що я хотіла поговорити. Я боюся, що втрачу тебе через лікарню. Стану типовою вдовою лікаря, знаєш? Сидітиму вечорами на дивані з морозивом, пультом від телевізора та каталогом пластичних операцій. Отож, я дарую тобі цей диктофон — так я буду поруч із тобою, навіть коли ти далеко. Бо я сумую за твоїм голосом. І… і я хочу, щоб ти теж за мною сумував. Гей, сумуй за мною! Я буду брати диктофон на день чи два, записуватиму якісь свої думки для тебе, а потім повертатиму. Можемо отак передавати його одне одному — як м’ячик. Окрім того, мені доведеться конкурувати з отими гарненькими медсестричками, які гронами вішатимуться на тебе. Доведеться збивати їх палицею. Чи, може, стетоскопом. Бене, — тут твій голос змінився на грайливий, — якщо тобі захочеться, щоб хтось від тебе млів, непритомнів… чи закортить пограти в лікаря… просто ввімкни цей запис, згода?
Я поглянув у дзеркало заднього огляду й кивнув:
— Згода.
— Там у коробці, — вела далі ти, — є кілька речей, що не дадуть тобі знудитися в дорозі. У твоїх руках річ номер один. Усі інші теж із номерами, але їх не можна відкривати, поки я не скажу. Добре? Тільки чесно! Пообіцяй, що слухатимешся, бо як ні — я вимикаюся. І далі поїдеш сам! Згоден? Добре. Тепер, коли ми обговорили правила, бери номер два.
Я витяг невеличкий конверт із двійкою. У ньому був компакт-диск, який я вставив у програвач. Знов почувся твій голос:
— Наші пісні.
Тобі завжди було просто висловлювати свої почуття. Ти наче тримала своє серце на долонях і якось уміла точно висловлювати все, що воно відчувало. Твої батьки тебе цього вчили. А мене тато лише залякував за кожну спробу висловити свої почуття. Він вважав, що емоції — це слабкість, яку треба вирвати з тіла, залити бензином та підпалити. Треба віддати йому належне — хірург із мене вийшов непоганий. Я таки навчився нічого не відчувати.
Ти двадцять чотири години без упину записувала щось на диктофон, не випускаючи його з рук ані на мить. Ти завжди добре знаходила спільну мову з дітьми, і ти «узяла мене з собою» до дитячої лікарні. Я слухав, як ти заходиш у кожну палату, вітаєшся з кожним малим, звертаєшся до нього на ім’я, жартуєш, шукаєш плюшевого ведмедика, граєш у відеоігри чи одягаєш ляльок. Ти без жодних роздумів легко переходила на один рівень з дитиною, і насправді це ти навчила мене «лікарської тактовності». Діти бачили в тебе диктофон та розпитували, що ти таке робиш, а ти заохочувала всіх їх поговорити зі мною. Я їхав та слухав їхні високі голоси, сповнені надії та веселощів. Я не знав, які в них були діагнози, але за їхніми голосами здогадатися було легко. Як неважко було й зрозуміти, як же вони за тобою сумуватимуть. Потім ти пішла в магазин та почала шукати продукти за списком. Після продуктового я вирушив з тобою по нові туфлі та обирати комусь подарунок. А ще — у перукарню на стрижку, де твій майстер скаржилася, що від її хлопця жахливо тхне.Коли вона на мить відійшла привітати якогось клієнта, ти прошепотіла в диктофон: «Якщо вона думає, що її хлопець тхне, треба порадити їй побігати з тобою». Потім ми завітали на педикюр, де майстер порадила тобі поменше бігати, бо у тебе великі мозолі. Відтак ми пішли на сеанс у кіно, і ти звеліла мені заплющити очі, бо персонажі цілувалися.