Нашого плато я дістався після опівночі. Хай як дивно, видно було добре. Останні півмилі до літака я йшов дуже обережно, пильно роздивляючись навколо. Нікого живого я не побачив, але сліди поблизу входу свідчили, що цього разу гість підійшов ближче. Майже біля входу між слідами з’явилася рівна западина — мабуть, звір повільно підповз до входу та якийсь час там лежав. Імовірно, він пішов звідси просто переді мною. І не менш імовірно, що він тепер лежить десь недалеко та чекає.
Ешлі дуже охляла, і їй боліли очі. Не дивина — типовий вплив висоти, струсу мозку та голоду. Я назбирав іще дров, розпалив вогонь, випатрав шість рибин і нанизав їх на паличку. Поки риба смажилася, я приготував кави. Кофеїн допоможе перетравити їжу і взагалі покращить самопочуття. Ешлі дуже повільно їла, запиваючи рибу кавою. Я тримав для неї чашу та чистив рибинок. Не промовивши ані слова, вона з’їла чотирнадцять форелей, випила дві чашки кави — аж потім кивнула, мовляв, наїлася.
Наполеон тихенько сидів поруч зі мною. Я поклав перед ним шість рибинок та підбадьорив собаку:
— Давай, їж, малий.
Той встав, понюхав, поводив носом — та вмить проковтнув їх усі. Простісінько з головами.
Я дістав останню пігулку сильного знеболювального для Ешлі. Потім підняв її ногу вище та обклав снігом. Наостанок перевірив кровообіг. Вона миттю заснула — і ми не встигли перемовитись ані словом. Я ще годину чи дві сидів коло вогню та дивився, як колір обличчя Ешлі поступово повертається до норми, а дихання стає глибшим. Я постійно тримав її ногу у своєму мішку та зігрівав стопу. Зрештою я виліз із мішка та вийшов назовні. Просто на моїх очах якась довга тінь чкурнула в кущі ліворуч. Наполеон загарчав — він теж це бачив.
Розділ чотирнадцятий
Сьогодні я рибалив. Наловив рибинок, схожих на сардин — хіба що без гірчичного соусу та бляшанки. Вихвалятись особливо немає чим, але принаймні ми живі. А ще я спробував стріляти з лука. Гадаю, якщо буде потреба, я зможу щось підстрелити на відстані метрів двадцяти. Мало хто наблизиться на таку відстань, але якщо наблизиться, то стріляти краще, аніж стрибати й махати руками.
Ешлі спить — я дав їй останню пігулку. Сильного знеболювального більше немає. Сподіваюся, вона хоч трохи відпочине. А поки що маю скласти якийсь план. Я знаю, що рятівники радять не полишати місце аварії, але нам конче треба забратися звідси. Навіть якщо гелікоптер пролетить у тридцяти метрах над нами, помітити нас буде майже неможливо. За п’ять днів випало понад метр снігу, й уламки літака добряче вкрило. До речі… Треба перенести звідси Ґровера. Зроблю це завтра. Треба влаштувати його десь, де він міг би споглядати схід сонця та спостерігати за зірками. А ще подалі звідси. Зроблю щось подібне до ношей та перетягну його. Потім ці ноші згодяться, щоб перенести Ешлі.
Пам’ятаєш той будиночок у горах? Як ми ходили гуляти вдень, а вночі сиділи коло вогню, дивились, як сніг засипає вікна, та слухали, як вітер виє в комині. Наш медовий місяць.
Пам’ятаєш, наша друга ніч? Ми повечеряли та сиділи коло каміна. У нас не було ні копійки — усе з’їдали кредити на навчання та повсякденні витрати. Ми і за ту хатку заплатили з кредитки, на якій майже вичерпали ліміт. У нас була пляшка дешевого «Каберне». Ти одягла халат і мій светр. Ми з тобою тоді домовилися, що не даруватимемо весільних подарунків — мовляв, коли матимемо змогу, надолужимо. Добре, що я на це не купився. Ти опустила руку за диван та простягла мені охайно загорнутий пакунок із червоним бантом.
— Тримай. Гадаю, це вкрай тобі необхідно. — Ти пильно поглянула на мене.
Спалахи полум’я виблискували на твоїй шкірі. На лівій руці пульсувала тендітна судинка.
— Ми ж наче домовилися не дарувати подарунків?
— Та це ж не весільний подарунок! Це просто дещиця, яка тобі знадобиться, якщо ти хочеш прожити з кимось сімдесят років.
— Сімдесят?
Ти кивнула.
— То що, ти готовий кохати мене навіть тоді, коли я постарію, вкриюся зморшками та не чутиму ані слова, що ти кажеш?
— Навіть дужче, ніж зараз.
Ти закинула ногу на ногу — і халатик сповз зі стегна.
— І навіть коли мої груди висітимуть до пупа?
Ну це просто неможливо. Я тут сиджу і насолоджуюсь твоїми ногами, а ти про обвислі груди! І досі не можу повірити, що ти дійсно це сказала.
Я зібрав докупи усю свою серйозність і кивнув:
— Буде непросто. Ти ж бігун — навряд чи в тебе є чому обвисати.
— Гей! Тобі краще забрати свої слова назад! — Ти ляснула мене по руці.
— Коли я був малий, то якось побачив часопис «National Geographic» — і там була така фотографія. Це жахливо. Я ще довго не читав чоловічих журналів.
— Бене Пейн! — Ти загрозливо тицяла отим своїм неприродно гнучким пальцем у якомусь незрозумілому напрямку. — Краще стеж за своїми словами!
— Ну добре, добре. Якщо щось там у тебе почне відвисати, я пошукаю тобі хорошого пластичного хірурга.
— О, повір, ця проблема набуде загрозливих масштабів уже набагато пізніше, аніж якийсь хірург зможе цьому зарадити. А тепер відкривай.
А я знов опустив погляд на твої ноги й лише подивувався тому, як ти легко поводишся. Усмішка, стомлені очі, крапельки поту на скронях. Червоні щоки, спалахи полум’я. Сміх, твоя врода та енергійність. На мить заплющивши очі, я тоді спробував назавжди запам’ятати той образ. Я запам’ятав.
Рейчел, ти і досі еталон для мене. Ніхто не може витримати порівняння з тобою.
Ти всміхнулася.
— Так ось, є північноамериканський східний час, а є Бенів час, і різниця легко може становити чверть години чи півтори години. Можливо, це трохи тобі допоможе.
Ти мала рацію — я завжди всюди запізнювався. У коробці був електронний годинник.
— Дивись, — ти постукала по ньому пальцем, — ніяких стрілочок. Лише точний час. І я виставила його на тридцять хвилин уперед.
— А тобі не спадало на думку, що це просто всі інші постійно приходять раніше?
— Гарна спроба, але ні. — Ти всілася переді мною, притиснувшись спиною до моїх грудей. Так ми сиділи та сміялися. За вікном падав сніг, а в каміні догоряли дрова.
Десь за годину, коли ми обоє вже засинали, ти прошепотіла:
— Я завела будильник.
— Нащо?..
Ти міцно мене обійняла та заснула.
Уночі будильник спрацював. Я підскочив, намагаючись зрозуміти, що відбувається. На годиннику була 3 : 33 ранку. Я почав натискати усі кнопки, щоб тебе не розбудити. З-за хмар вийшов місяць і залив нас обох яскравим сяйвом. Кінчики твого волосся дивовижно засвітилися. Мені не вдалося побороти той будильник, і я просто запхав його під подушку — він верещав аж шістдесят секунд. Ти прокинулася, засміялася та закуталась у ковдру — вогонь майже згас, і стало холодно. Моє дихання навіть збиралося в хмарку. Я виліз із ліжка. Шкірою бігли мурахи.
Ти, загорнута в ковдру аж по шию, оглянула мене, осміхнулася та прошепотіла:
— Що, змерз?
— Дуже смішно. — Я геть розгубився й пішов підкинути трохи дров у вогонь.
Потім повернувся під ковдру — здається, несправжню ведмежу шкіру, — а ти закинула на мене ногу й пригорнулась усім тілом. Така тепла.