— Навіщо ти поставила будильник на середину ночі?
Ти ще щільніше до мене притулилася.
— Щоб не забути.
— Про що?
— Про те, що тобі стане холодно.
Іноді я взагалі не розумію, як ти могла в мене закохатися. Ти бачиш щось, чого інші не бачать, і говориш такі речі, які може почути тільки серце.
— Ось воно що…
Невдовзі перші сонячні промені розірвали темряву на обрії, і червоний світанок залив собою море ночі. Ти взяла мій зап’ясток та натиснула кнопку на годиннику. Той засвітився зеленим.
— Дивися, — прошепотіла ти, — коли ти натискатимеш кнопку і бачитимеш оце світло, думай про нас. Про мене. — Ти поклала мою долоню собі на груди, і я відчув, як калатає твоє серце. Ти ніколи нічого не приховувала. — Думай про ось це.
Розділ п’ятнадцятий
Я прокинувся від низького гарчання Наполеона — я такого ще не чув. Вочевидь, пес не жартував зі мною. Розплющивши очі, я побачив лише сніжинки від свого подиху. Ешлі тихо лежала поруч і важко дихала. Мабуть, біль повернувся. Наполеон стояв між нами та входом. Ззовні яскраво світив місяць — було добре видно й без ліхтарика. Собака низько опустив голову та зробив два кроки в бік входу. Звідти на нас дивилися два сяйливі ока. Щось низько присіло та витріщалося на нас двома червоними шматочками скла. Позаду тих очей у темряві щось рухалося, наче прапор. Ось знову. Цього разу не прапор, а наче дим від вогню. Я сперся на лікоть і протер очі. Наполеон люто гарчав.
— Спокійно, хлопчику, — я поклав руку йому на спину.
Вочевидь, він зрозумів мене неправильно, бо вилетів з нашої печери наче куля та щодуху накинувся на те, що дивилося на нас ззовні. Обидві істоти перетворилися на один агресивний клубок шерсті, звідки почувся гучний котячий рик. А потім супротивник Наполеона втік, лишивши того стрибати коло входу.
Я підповз до пса та взяв його на руки.
— Ну-ну, хлопчику, все. Усе, він утік, спокійно.
Пса всього трусило, а на плечі я відчув щось мокре.
Ешлі засвітила ліхтарик. Долоня моя була вся липка й червона, як і сніг під нами. Я швидко знайшов глибокий поріз на спині коло плеча та знов налаштував голку з ниткою. Поки я зашивав рану, Ешлі тримала пса. Йому мало подобалося, що його штрикають голкою, але він витерпів, поки я наклав усі чотири шви. Добре, що він не може дотягтися до рани зубами. Ешлі відпустила його, собака крутонувся кілька разів навколо себе, потім поглянув на вхід та лизнув мене в обличчя.
— Так-так, молодець, славний пес. Пробач, що я хотів тебе з’їсти. Пробач.
— Що то було? — нарешті почувся голос Ешлі.
— Пума.
— Вона повернеться?
— Гадаю, так.
— І чого їй треба?
— Нас.
Вона заплющила очі й замовкла. Решту ночі ми спали уривками. Наполеон заліз до мене в мішок та скрутився калачиком, але все одно не відводив очей від входу. Я почухав йому голову, і він незабаром заснув. Я підтягнув ближче лук і стрілу та сперся спиною на уламок хвоста. Заснув лише на світанку.
Коли я прокинувся, Ешлі лежала на боку, тримаючи в руці сигнальний пістолет. Наполеон знову стояв коло входу. У снігу трохи нижче за вхід до печери щось причаїлося. Я підповз ближче, узяв лук і вклав стрілу. Блокові луки, може, й здаються складними, але насправді все просто: стрілу випускає курок. Ти маєш лише напнути тятиву, націлитися та натиснути язичок. Той спускає тятиву, і стріла летить у заданому напрямку. Ґровер мав хороший лук — фірми «Метьюз». І хоча його лук був розрахований під довшу руку, я міг з ним упоратися. Тримаючи лук напоготові, я підповз ближче до виходу та побачив, що внизу стрибає біла лисиця. Красивішу істоту взагалі складно собі уявити. Я затамував подих, напнув тятиву, прицілився та натиснув курок. Стріла пройшла приблизно за п’ять сантиметрів від лисиці, і та чкурнула в ліс.
— Що там? — спитала Ешлі крізь міцно стиснуті зуби. Вона так стисла пістолет, що пальці побілішали.
— Схибив. Вона була надто близько.
— Як ти міг схибити, якщо вона була надто близько? Ти ж казав, що вмієш стріляти.
— Стріла пройшла зверху.
— А що воно було?
— Лисиця.
Справи в нас кепські.
Розділ шістнадцятий
Дивно було жити в будинку, який зберігав стільки тяжких та прикрих спогадів. А ти лише всміхнулася та сказала:
— Дай мені півроку й дозволь геть усе тут переробити, і в тебе з’являться нові спогади. Крім того, — ти взялася руки в боки, — берег океану та означення «безкоштовний» роблять цей дім просто чудовим.
Так що ми перефарбували стіни, замінили кахлі та переінакшили все, що могли. Будинок набув зовсім іншого вигляду. Батько полюбляв цупкі штори, темні кольори, тьмяне світло та самотність. Його дім радше скидався на печеру. А ти обрала м’які блакитні кольори, повісила на вікна ролети, які можна було повністю забрати нагору, поставила скляні двері. У будинку було чути шум океану. Ми чи не щоночі засинали під ритмічний звук хвиль.
А пам’ятаєш ту аварію? Я лишився працювати допізна, бо два «кадилаки» з натовпом пасажирів зіткнулися з вантажівкою. Наша реанімація була вщент забита пацієнтами, і я ніяк не міг піти додому. Усі лікарі лишились, аж поки стан кожного пацієнта не став стабільним. Я був страшенно зморений і думав про те, яке ж коротке людське життя. Лише мить відділяє нас від купи залізяччя, з якої рятівники вирізатимуть наші тіла. Я раптом збагнув, що сприймаю життя як щось буденне: я ж бо прокидаюся вранці та думаю, що достоту так само прокинусь і завтра. А це не конче так.
Я прийшов додому близько третьої ранку. Океан ось-ось мав вибухнути штормом. Вітер здіймав хмари піску, які разом з дощем боляче кусали шкіру. Хвилі збурювали піну та розбивались об берег зі страшенним гуркотом. Одразу було зрозуміло, що на нас чекає сильний приплив.
Я стояв за скляними дверима й дивився на хвилі. Ти прокинулася та спустилася до мене в шовковому халатику.
— Як ти?
Я розповів, що сталося. Розповів про свої думки. Ти підійшла ближче, закинула мою руку собі на плечі та обійняла мене за пояс. За кілька хвилин небо розітнула блискавка.
— Ти мені дещо винен, і я хотіла б це отримати.
Дивна відповідь на мою спробу поділитися своїми переживаннями. Мене це навіть роздратувало.
— І що ж? — дещо грубо спитав я.
Визнаю, я просто бовдур у тому, що стосується емоцій. Мені й досі соромно. Мабуть, ти вже давно хотіла про це поговорити, однак я нічого не помічав. Тепер, згадуючи ті часи, я розумію, що ти протягом кількох місяців подавала мені безліч сигналів, але я був надто занурений в роботу, щоб їх помітити. Ти терпляче чекала, а я тільки й казав: «Дай мені лишень закінчити навчання».
Гадаю, ти просто вирішила, що час брати бика за роги. Ти зробила крок убік та розв’язала халатик. Він легко впав долі, а ти пішла до нашої спальні. На порозі ти озирнулася, і світло від свічки в спальні вихопило половину твого обличчя.
— Я хочу дитину. Просто зараз.
Я дивився, як ти зникаєш у спальні в нерівних спалахах світла. Моє віддзеркалення у шибці точно хотіло сказати мені: «Який же ти телепень». Я зайшов до спальні та опустився коло ліжка навколішки.
— Пробач мені…
Ти всміхнулася, кивнула й потягла мене до себе.
За якийсь час ти вже тихо лежала в мене на грудях, і я відчував, як на мою шкіру капають твої сльози. Пам’ятаю твою стомлену усмішку. І пам’ятаю, як я відчув, що таке справжнє кохання. Ти подарувала мені всю себе. Усю цілком, до самозабуття.