Вечір з ніччю зустрічався.
На нічліг Іван зібрався;
Хліба кусень жуючи,
Довгу пісню ведучи,
В поле він іде широке,
Підпираючися в боки,
І поважно, ніби пан,
Увіходить в балаган.
Там нічого не змінилось,
Тільки коні десь поділись;
Горбоконик лиш до ніг
До Іванових прибіг,
Ляскав з радості ушами
Та притоптував ногами.
Як затужить тут Іван,
Спершися на балаган:
«Ой ви, коні бурі-сиві,
Добрі коні злотогриві!
Я ж поїв вас, доглядав!
Та який вас чорт украв?
А бодай йому, собаці,
Десь іздохнути в байраці!
А бодай би, вражий син,
Впав із мосту в воду він!
Ой ви, коні бурі-сиві,
Добрі коні злотогриві!»
Горбоконик тут заржав:
«Не журися! — він сказав.—
При твоїй великій шкоді
Можу стати я в пригоді.
Коні взяв не сатана —
Це братів твоїх вина.
Та про що дарма молоти!
Треба братись до роботи!
Ти на мене лиш сідай,
Та держися добре, знай!
Хоч малий собі я вдався,
А й з великими б зрівнявся:
Як зірвуся, як майну,
То й чортяку дожену!»
Коник спину підставляє,
Наш Іван мерщій сідає
На конятко-малюка,
Взяв за уші ще й гука:
«Гей, лети, щоб я незчувся!»
Горбоконик іздригнувся,
Стрепенувся, захропів
І стрілою полетів;
Тільки чорними клубками
Вихор вився під ногами.
І за декілька хвилин
Наздогнав злодіїв він.
Хлопці дивом здивувались,
Непомалу налякались.
А Іванко їм кричить:
«Сором, братці, так чинить!
За Івана ви мудріші,
Та Іван за вас чесніший:
Коней він у вас не крав!»
Старший брат тоді сказав:
«Дорогий ти наш Іване,
Звісно, діло це погане!
Та до розуму візьми,
Що бідуєм тяжко ми.
Хоч пшениченьку і сієм,—
Ледве-ледве животієм.
А як часом неврожай,—
Притьмом тут хоч пропадай!
Цілу нічку я й Гаврило
Проміж себе говорили:
Як би горю помогти?
Щастя-доленьку знайти?
От ми думали-гадали
Та й по всьому зміркували:
Цих продати гриванів
Хоч за тисячу рублів.
А за те ти б мав обнову —
Пишну шапку малинову,
Ще й на рипах чобітки,
Що аж дзвонять підківки!
Знов же й те: наш батько милий
Працювати вже безсилий,
Ну, а якось треба жить!..
Чи ж тобі не розуміть!»
«Ну, як так,— Іван мовляє, —
Ради іншої немає:
До купців конят ведіть,
Тільки-но й мене візьміть!»
Стало тут братам сердито,—
Та взяли! Бо що ж робити?
Ніч холодна надійшла;
Небо хмара облягла;
От, щоб часом не зблудитись,
Ухвалили зупинитись.
Прив'язали до дубків
Горбанька та гриванів,
Добули з хлібцем торбину,
Добру випили чарчину —
І зайшла розмова в них
І про горе, і про сміх.
Враз Данило помічає —
Щось далеко ніби сяє.
До Гаврила він кивнув,
Лівим оком підморгнув
І, кахикнувши легенько,
Показав огонь тихенько;
Враз Данило догадав.
«Ех, і темно ж! — він сказав.—
Хоч би місяць на часину
Освітив оцю долину,—
Легше б нам! А так, брати,
Ми сліпі, мов ті кроти...
Та стривай... мені здається.
Що вогонь там ніби в'ється...
Там он, бачите?! Горить!..
От багаття б розпалить!
Ну, Івасику-братино,
Принеси-но нам жарину!
Я кресало з кремінцем
Загубив десь під кущем».
Сам же думає Данило:
«Щоб тебе там задавило!»
А Гаврило шепотить:
«Хто там знає, що горить!
Як розбійники там стали —
Згадуй лиш його як звали!»
А Івану не біда!
Він на коника сіда,
Б'є в круті боки ногами,
Підохочує руками,
Підійма страшенний крик...
Коник знявся — й миттю зник.
«З нами будь, господня сило! —
Закричав тоді Гаврило,
Хрестячись хрестом святим.—
Що за біс такий під ним?»
Огник світиться ясніше,
Горбаньок біжить скоріше,
До вогню добіг, стоїть.
Ніби вдень, усе блищить;
А тепла, проте, немає.
Дим угору не спливає.
Здивувався тут Іван.
«Що,— сказав він,— за шайтан?!
Ясно, хоч лови ти блохи,
А тепла нема нітрохи!
От так огник! Диво з див!»
Горбоконик відповів:
«То лежить перо жар-птиці
Із чертогів цар-дівиці.
Та для щастя для свого
Не бери собі його,
Бо багато неспокою
Принесе воно з собою».
«Говори! — Іван бурчить.—
Сам я знаю, що робить!»
Та й підняв він ту пір'їну,
Загорнув її в шматину,
В шапку добре заховав
І вертатися сказав.