Тільки блиснула зірниця,
Став наш спальник ворушиться
І, почувши, що Іван
Так хропе, як Єруслан,
Потихеньку вилізає,
До Івана підповзає,
Крадькома за шапку смик,
Ухопив перо — і зник.
Скоро цар від сну збудився,
Хитрий спальник із'явився,
Зразу в землю лобом стук
Та й говорить із-під рук:
«Царю, батьку милостивий,
Будь здоровий і щасливий!
Не вели мене карать —
Слово дай мені сказать!»
«Говори, та правду тільки,
Не бреши анінастільки,
Бо скуштуєш канчуків!» —
Цар півсонний одповів.
Спальник наш, зібравши силу,
Каже: «Царю мій! Помилуй!
От, їй-богу, далебі,
Правду я кажу тобі!
Наш Іван, усяк те знає,
Від очей твоїх ховає
Найдорожчеє добро —
Жароптицине перо...»
«Жароптицине?.. Проклятий!
Як же сміє він ховати?!
Ну, мерзотнику, стривай!
Не мине тебе нагай!»
«Ще ж не тільки це він має! —
Далі спальник промовляє,
Сам зігнувшись, як дуга: —
Чорт Івану помага!
Що перо! Саму жар-птицю
Він в ясну твою світлицю
Похваляється дістать!
Зволь-но сам його спитать».
Те сказавши, він шматину
Розгорнув, подав пір'їну,—
Лоба ледве не розбив
І тихенько відступив.
Цар дивився, чудувався,
Гладив бороду, сміявся
І в шкатулі золотій
Заховав добуток свій.
А тоді, кулак піднявши
І придворцям показавши,
Крикнув: «Дурень тут чи ні?
А подать його мені!»
Тут метнулися дворяни
По дурного по Івана.
Кожен швидко так побіг,
Що сусіда збив із ніг,
Сам упав та ще й прослався..
Цар до сліз зареготався.
А дворяни ті прудкі
Та на вигадки меткі,
Щоб цареві догодити,
Знову впали нарочито.
Службу цар нагородив —
Всім по шапці наділив.
Тут посильні ті дворяни
Знов побігли по Івана,
Та минулося тепер
Без усяких там химер.
До конюшні прибігають,
Двері настіж одчиняють
І Івана штурх під бік
Та за чуба смик і смик.
З півгодини морочились,
А проте не добудились.
Вже там хтось із сторожів
Хлопця дрюком розбудив.
«Що воно за плем'я враже? —
Наш Іван спросоння каже.—
Батіжечком я як дам,—
Не охота буде вам
Без пуття будить Івана!»
«Цар,— відказують дворяни, —
Повелів, щоб без розмов
Ти до нього враз прийшов».
«Цар?.. Ну, добре! Одягнуся
І до нього я з'явлюся»,—
Посланцям сказав Іван.
Тут надів він свій каптан,
Тричі вряд підперезався,
Добре вмився, причесався,
Батіжка під руку взяв,
До царя попростував.
До царя Іван явився,
Уклонивсь, підбадьорився,
Крякнув двічі та й повів:
«Ти пощо мене будив?»
Цар, моргнувши оком лівим,
З превеликим крикнув гнівом:
«Ще він сміє говорить?!
Ще й питає?! Дурню, цить!
Признавайся, задля чого
Ти від погляду мойого
Заховав моє добро —
Жароптицине перо?
Що я — цар чи ні над вами?
Говори, не гайся, хаме!»
Здивувавсь Іван украй,
Каже: «Царю, постривай!
Розкричався, мов шалений!
Шапка ж ось моя, у мене,—
Відкіля ж ця новина?
Цар! Аякже! Все він зна!
Що ж! Замуч мене в колоді,
А нема пера та й годі!..»
«Говори, бо засічу!..»
«Та таки ж я й не мовчу:
І нема пера й не буде!
Звідки б мав таке я чудо?»
Цар запав ще в більший гнів
І шкатулку відчинив.
«Ну? Ти бачиш цю пір'їну?
Не бреши ж, превражий сину!
Бачиш? Га?» На те Іван
Затремтів, немов бур'ян,
Шапку випустив із ляку.
«Непереливки, друзяко? —
Крикнув цар.— Ще скажеш — ні?!..»
«Ох, пробач, пробач мені!»
І, закутавшись в полу,
Він простягся на полу.
«Ну, на перший раз, гультяю,
Я провину вибачаю,—
Цар Іванові сказав,—
Ти ще, брат, мене не знав!
Можу, бач, в одну хвилину
З головою знять чуприну,
Як мене охопить гнів!
Та скажу без зайвих слів:
Перечув я, що жар-птицю
В нашу царськую світлицю
Похвалявся ти дістать,
Тільки б зволив я сказать.
Ну, гляди ж, не відрікайся,
В путь-доріженьку збирайся».
Тут Іван аж затремтів:
«Цього я не говорив!
Від пера не відрікаюсь,
Де здобув його — признаюсь,
А про птицю, далебі,
Хтось брехню сказав тобі!»
«Торгуваться ще з тобою? —
Цар, затрясши, бородою,
Закричав йому:— Мурло!
Що сказав я — щоб було!
За три тижні жароптицю
Принеси в мою світлицю,
Бо інакше — розчавлю,
Посадить тебе звелю
У тюрму, в диби, на палю!
Геть!» Іван заплакав з жалю
Та й до стайні почвалав,
Де Горбаник спочивав.