Выбрать главу
«Що, Івасику-братухо? Опустив чого ти вуха? — Каже коник.— Голова Не болить тобі, бува? Чи попавсь ти лиходію?» Горбоконика за шию Плачучи Іван обняв. «Ох, біда нам! — він сказав. — Цар велів, щоб цар-дівицю Я привіз йому в світлицю. Що робить, пораду дай!» Каже коник: «Постривай! Справді, лихо та й чимале, Ну, та ще ми не пропали. Треба слухатись було, От і горе б не прийшло. А проте скажу я сміло: Це ще півділа, не діло; Діло буде ще колись! До царя тепер явись І скажи, хай дві хустини Дасть із гарної тканини, Та шатро з легких шовків, Та солодких пирогів — На тарелях золочених — Та заморських вин студених».
До царя Іван іде, Річ таку в царя веде: «Щоб царівну ту піймати, Дві хустини треба мати, Та шатро з легких шовків, Та солодких пирогів — На тарелях золочених — Та заморських вин студених». «От давно б, Іване, так!» — Цар гукнув, немов юнак, І велів, щоб для Івана Все, що слід, знайшли дворяни Молодцем його назвав, Щастя-долі побажав.
Горбоконик вранці-рано Розбудив свойого пана: «Гей, Іване, годі спать! Треба діло зачинать!» Наш Іван не зволікався, В путь-доріженьку збирався, Взяв шатро з легких шовків, Цілу гору пирогів — На тарелях золочених — Взяв удосталь вин студених,
Дві хустини теж узяв; У мішок те все поклав, Сів на коника свойого Та й поїхав у дорогу, Приодягтися як слід, На далекий сонця схід Цар-дівицю добувати.
От на день аж на дев'ятий Горбоконик в темний ліс Хлопця нашого приніс Та й промовив так Івану: «Ось і шлях до окіяну. Тут красуня чарівна Прожива сама-одна; Двічі в рік на землю сходить І тоді-то вже приводить Довгий день на втіху нам. От побачиш завтра сам». Так промовивши Івану, Коник збіг до окіяну, Де об скелі кам'яні Хвилі билися гучні. Тут Іван з коня злізає, А Горбаник промовляє: «Став шатро з ясних шовків І тарелі пирогів На тонкі клади хустини, Розставляй заморські вина. Сам лягай біля шатра, Та не спи, бо не пора. Бачиш, човник он мелькає... То царівна підпливає. Як зайде в шатро твоє, Хай поїсть вона, поп'є, А на гуслах як заграє,— Знай, що час твій настигає: У шатерце ти вбігай І царівну вмить хапай, Та держи її міцніше, Та поклич мене скоріше. Я на перший твій наказ Прибіжу до тебе враз; Та й поїдем... Та, гляди-но, Не пускай оту пташину, Бо, як вирветься вона — Буде нам біда страшна». Коник тут відбіг хутенько, А Іван почав тихенько Ткань шовкову проривать, Щоб царівну пильнувать.
Сонце гріє, сонце сяє, Цар-дівиця підпливає, У шатерце увійшла, Їсти-пити почала. «Хм! Так ось та цар-дівиця, Та красуня білолиця! — Наш Іван прошепотів.— От і слухай казкарів! Гнеться, в'ється, як лозина, Ще й тонка, як соломина! Молода-то молода, А бліда ж яка, бліда! Ну, а ніжка — сміх казати! Пхі! Неначе у курчати! Хай полюбиться кому, Я ж і даром не візьму!» Тут вона як заспівала Та на гуслах як заграла, То Іван, не знати як, Похилився на кулак, Слухав, слухав напочатку Та й заснув, як те дитятко.
Вечір тихо погасав. Раптом коник заіржав, Копитом його торкає І сердито промовляє: «Спи, Іваночку, дрімай, Лиха-горя дожидай! Не мене ж візьмуть на палю!» Тут Іван заплакав з жалю І, ридаючи, просив Щоб Горбань його простив: «Ой, пробач, мій коню-друже! Винуватий я, ще й дуже!» «Ну, хай бог тебе простить! — Горбанець йому кричить.— Все ще можна заладнати, Тільки б знову не проспати; Завтра вранці, на зорі, Буде знову в цім шатрі Молоденька цар-дівиця: Припливе медку напиться. Та як знову ти заснеш, То від смерті не втечеш». Знов одбіг вухань горбатий; А Іван почав шукати Понад берегом цвяшків Од розбитих кораблів, Щоб під бік його кололи, Щоб солодкий сон бороли.