«Що, Івасику-братухо?
Опустив чого ти вуха? —
Каже коник.— Голова
Не болить тобі, бува?
Чи попавсь ти лиходію?»
Горбоконика за шию
Плачучи Іван обняв.
«Ох, біда нам! — він сказав. —
Цар велів, щоб цар-дівицю
Я привіз йому в світлицю.
Що робить, пораду дай!»
Каже коник: «Постривай!
Справді, лихо та й чимале,
Ну, та ще ми не пропали.
Треба слухатись було,
От і горе б не прийшло.
А проте скажу я сміло:
Це ще півділа, не діло;
Діло буде ще колись!
До царя тепер явись
І скажи, хай дві хустини
Дасть із гарної тканини,
Та шатро з легких шовків,
Та солодких пирогів —
На тарелях золочених —
Та заморських вин студених».
До царя Іван іде,
Річ таку в царя веде:
«Щоб царівну ту піймати,
Дві хустини треба мати,
Та шатро з легких шовків,
Та солодких пирогів —
На тарелях золочених —
Та заморських вин студених».
«От давно б, Іване, так!» —
Цар гукнув, немов юнак,
І велів, щоб для Івана
Все, що слід, знайшли дворяни
Молодцем його назвав,
Щастя-долі побажав.
Горбоконик вранці-рано
Розбудив свойого пана:
«Гей, Іване, годі спать!
Треба діло зачинать!»
Наш Іван не зволікався,
В путь-доріженьку збирався,
Взяв шатро з легких шовків,
Цілу гору пирогів —
На тарелях золочених —
Взяв удосталь вин студених,
Дві хустини теж узяв;
У мішок те все поклав,
Сів на коника свойого
Та й поїхав у дорогу,
Приодягтися як слід,
На далекий сонця схід
Цар-дівицю добувати.
От на день аж на дев'ятий
Горбоконик в темний ліс
Хлопця нашого приніс
Та й промовив так Івану:
«Ось і шлях до окіяну.
Тут красуня чарівна
Прожива сама-одна;
Двічі в рік на землю сходить
І тоді-то вже приводить
Довгий день на втіху нам.
От побачиш завтра сам».
Так промовивши Івану,
Коник збіг до окіяну,
Де об скелі кам'яні
Хвилі билися гучні.
Тут Іван з коня злізає,
А Горбаник промовляє:
«Став шатро з ясних шовків
І тарелі пирогів
На тонкі клади хустини,
Розставляй заморські вина.
Сам лягай біля шатра,
Та не спи, бо не пора.
Бачиш, човник он мелькає...
То царівна підпливає.
Як зайде в шатро твоє,
Хай поїсть вона, поп'є,
А на гуслах як заграє,—
Знай, що час твій настигає:
У шатерце ти вбігай
І царівну вмить хапай,
Та держи її міцніше,
Та поклич мене скоріше.
Я на перший твій наказ
Прибіжу до тебе враз;
Та й поїдем... Та, гляди-но,
Не пускай оту пташину,
Бо, як вирветься вона —
Буде нам біда страшна».
Коник тут відбіг хутенько,
А Іван почав тихенько
Ткань шовкову проривать,
Щоб царівну пильнувать.
Сонце гріє, сонце сяє,
Цар-дівиця підпливає,
У шатерце увійшла,
Їсти-пити почала.
«Хм! Так ось та цар-дівиця,
Та красуня білолиця! —
Наш Іван прошепотів.—
От і слухай казкарів!
Гнеться, в'ється, як лозина,
Ще й тонка, як соломина!
Молода-то молода,
А бліда ж яка, бліда!
Ну, а ніжка — сміх казати!
Пхі! Неначе у курчати!
Хай полюбиться кому,
Я ж і даром не візьму!»
Тут вона як заспівала
Та на гуслах як заграла,
То Іван, не знати як,
Похилився на кулак,
Слухав, слухав напочатку
Та й заснув, як те дитятко.
Вечір тихо погасав.
Раптом коник заіржав,
Копитом його торкає
І сердито промовляє:
«Спи, Іваночку, дрімай,
Лиха-горя дожидай!
Не мене ж візьмуть на палю!»
Тут Іван заплакав з жалю
І, ридаючи, просив
Щоб Горбань його простив:
«Ой, пробач, мій коню-друже!
Винуватий я, ще й дуже!»
«Ну, хай бог тебе простить! —
Горбанець йому кричить.—
Все ще можна заладнати,
Тільки б знову не проспати;
Завтра вранці, на зорі,
Буде знову в цім шатрі
Молоденька цар-дівиця:
Припливе медку напиться.
Та як знову ти заснеш,
То від смерті не втечеш».
Знов одбіг вухань горбатий;
А Іван почав шукати
Понад берегом цвяшків
Од розбитих кораблів,
Щоб під бік його кололи,
Щоб солодкий сон бороли.