Я проспав. Мене будить крик і несамовите, аритмічне трусіння. Мати на смертельному атракціоні.
Але ні. Або не на тому. Це вона надто швидко спускається сходами, її легковажна рука ледве волочиться по поруччю. Ось так це могло б і закінчитися: незакріплений килимовий пруток або загнутий обтіпаний краєчок килима, падіння вниз головою вперед —і мій особистий присмерк губиться у вічній темряві. Нема за що триматися, окрім моєї надії. Крик був дядьків. Він вигукує знову.
— Я виходив випити. У нас є двадцять хвилин. Роби каву. Я зроблю решту.
Його невиразні плани з Шордічем було відкинуто через материну жагу до швидкості. Джон Кернкрос усе-таки не її дурень. Він викине її, і скоро. Вона має діяти сьогодні. Ніколи піклуватися про тонкощі. Вона гостинно прийняла коханку свого чоловіка — її покинули раніше, ніж вона могла покинути сама, як кажуть у пообідніх передачах із питаннями глядачів. (Підлітки телефонують із проблемами, що загнали б платонів і кантів у глухий кут.) Трудін гнів подібний до океану: безмежний і глибокий, він — її матеріал, її особистість. Я впізнаю це у зміненій крові, що переливається крізь мене, у гранульованому дискомфорті, де клітини роздратовані та стиснені, а тромбоцити — розтріскані та шкалубчасті. Моє серце ледве дає собі раду з материною розлюченою кров’ю.
Ми щасливо опиняємося на першому поверсі, серед жвавого ранкового гудіння мух, що облітають сміття в передпокої. Для них незав’язані поліетиленові пакети здіймаються, мов сяйні багатоквартирні хмарочоси із садками на дахах. Мухи ходять туди пастися та блювати, як їм зручно. Їхня загальна набрезкла лінь наштовхує на думку про суспільство розслабленого відпочинку, громадської користі, терпимості одне до одного. Ця дрімлива безхордова компанія перебуває в мирі зі світом, вона любить усе багатство життя з усім його гниттям. Тимчасом як ми становимо нижчу форму, сповнену страху та постійної незгоди. Ми панікуємо, ми рухаємося надто швидко.
Рука Труді поковзом хапається за підпірку на кінці билець, і ми прокручуємось у стрімкому повороті на 180 градусів. Десять кроків —і ми біля початку сходів до кухні. Жодне поруччя не супроводжує нас донизу. Я чув, що воно відвалилося від стіни у хмарі пилу й кінського волосу ще до мого часу, якщо це — мій час. Залишилися тільки дірки там і тут. Сходинки з голої сосни, зі слизькими й масткими налипнями, палімпсестом розлитого й забутого, розтоптаного м’яса й жиру і розтопленого масла, що зісковзувало з канапки, яку батько завжди брав до бібліотеки без тарілки. Мати знову йде на великій швидкості, і це може так і закінчитися — польотом сторчма донизу. Ця думка ледве встигла підсвітити мої страхи, коли я відчуваю, як вислизає назад нога, і крен уперед, і поштовх до лету, на який одразу відповідає панічне стискання м’язів у її попереку, і з-за плеча я чую болісний звук жил, що напинаються, випробовуючи свої кріплення на кості.
— Моя спина, — гарчить вона, — моя бісова спина.
Але це було варто її болю, бо вона взялася за поручень і останніми сходинками спускається обережно. Клод — він порається біля раковини — призупиняється, щоб видати співчутливий звук, потім повертається до своєї роботи. Час не стоїть, як він міг би сказати.
Вона біля нього.
— Моя голова, — шепоче вона.
— І моя. — Тоді він їй показує: — Я думаю, це його улюблений. Банани, ананас, яблуко, м’ята, зародки пшениці.
— «Тропічний світанок»?
— Ага. А ось цейво. Достатньо, щоб убити десять конів.
— Коней.
Він заливає обидві рідини до блендера та вмикає.
Коли грюкіт перестає, вона каже:
— Постав до холодильника. Я зроблю каву. Сховай оці паперові стаканчики. Не чіпай їх без рукавичок.
Ми біля кавоварки. Мати знайшла фільтри, засипає ложечкою зерна, заливає збоку воду. Поки все виходить.
— Помий якісь чашки, — гукає вона. — І вистав їх. Підготуй усе для машини. Джонові рукавички у флігелі, їх треба буде обтрусити. І там десь має бути пакет.
— Добре, добре, — Клод встав задовго до неї і тепер, коли вона бере на себе керування, звучить роздратованим. Я з великим зусиллям прислухаюся до їхніх слів.
— Моє ото і виписка з банку — на столі.
— Я в курсі.
— Не забудь про чек.
— Не забуду.
— Пожмакай його трошки.
— Уже.
— Твоїми рукавичками. Не його.
— Так!
— Ти був на Джад-стріт у капелюсі?
— Звісно.
— Поклади його десь, щоб йому було видно.
— Уже.
Але він стоїть біля раковини, споліскує зашкарублі чашки, як наказано. Вона глуха до його тону і додає:
— Нам треба тут трохи прибрати.
Він крехкає. Безнадійна ідея. Добра дружина Труді хоче привітати чоловіка чистою кухнею.
Але, звісно ж, ніщо з цього не спрацює. Елодія знає, що на мого батька тут чекають. Можливо, півдюжини друзів теж знають. Лондон із півночі до сходу вкаже на них через мертве тіло. Оце гарненький психоз на двох. Чи могла б моя мати, яка ніколи ніде не працювала, реалізуватися як убивця? Непростий фах, і не тільки у плануванні та виконанні, але й опісля, коли власне й почнеться кар’єра. Подумай, хочу я їй сказати, ще навіть до всякої етики, як це незручно: ув’язнення або провина, або і те, і інше, в позаробочий час і на вихідних теж, і щоночі до ранку, ціле життя. Ніякої платні, ніяких бонусів, ніякої пенсії, саме розкаяння. Вона робить помилку.
Але коханці в глухому куті, як бувають тільки коханці.
Клопоти на кухні утримують їх у якійсь рівновазі. Вони розчищають стіл від руїн учорашньої ночі, вимітають або відмітають набік недоїдки на долівці, потім запивають ковтком кави чергову порцію знеболювальних. Ось і весь мій сніданок. Вони погоджуються, що з раковиною зробити нічого не вийде. Мати буркоче інструкції та вказівки. Клод залишається неговірким. Щоразу він її обриває. Можливо, він починає передумувати.
— Веселенько, ок? Типу ми обміркували, що він вчора казав, і вирішили...
— Так.
Після кількох хвилин мовчання:
— Не починай пропонувати дуже рано. Треба буде...
— Не буду.
І знову:
— Дві порожні склянки, показати, що ми вже теж трохи випили. І пластиковий стаканчик з «Раю Смузі»...
— Уже. Позаду тебе.
На його останньому слові ми стенаємося від батькового голосу згори кухонних сходів. Звісно, він має свій ключ. Він у будинку.
Гукає донизу:
— Тільки розвантажу машину. І одразу приєднаюсь.
Його тон грубуватий і владний. Неземна любов зробила його практичним.
Клод шепоче:
— Що, якщо він її зачинить?
Я близько до материного серця і знаю його ритми й раптові зміни. І зараз! Воно прискорюється на звук чоловікового голосу, і є ще один звук, неспокій у камерах, ніби віддалений стук маракасів або гравію, що м’яко пересипається у бляшанці. Звідси, знизу, я сказав би, що це півмісяцевий клапан, чиї стулки, змикаючись, клацають надто сильно та злипаються. Або це можуть бути її зуби.
Але для всього світу мати видається спокійною. Вона залишається володаркою й повелителькою свого голосу, що зостається рівним і не принижується до шепоту.
— Він поет. Він ніколи не зачиняє машину. Коли я дам тобі сигнал, іди туди з усім.
Дев’ять
Любий Батьку!
Перш ніж ти помреш, я хотів би тобі щось сказати. У нас небагато часу. Набагато менше, ніж ти думаєш, тож вибач, що перейду одразу до діла. Мені треба добутися у твою пам’ять. Був один ранок у твоїй бібліотеці, неділя з незвичним літнім дощем, коли повітря вряди-годи було чисте від пилу. Вікна були розчинені, ми чули дріботіння дощу на листі. Ти і моя мати були майже як щасливе подружжя. Ти тоді читав один вірш, надто добрий, щоб бути одним із твоїх, я думаю, ти перший із цим погодишся. Короткий, насичений, гіркий аж до покори, складний для розуміння. Із тих, що б’ють по тобі, вражають тебе, перш ніж встигаєш зрозуміти, що саме було сказано. Він звертався до безтурботного, байдужого читача, втраченого коханого — живої людини, я думаю. У чотирнадцяти рядках він оповідав про безнадійну прив’язаність, нещасну одержимість, бажання, незадоволене й невизнане. Він викликав в уяві образ суперника, визначного талантом чи суспільним станом, або і тим, і тим, і вклонявся в самоприниженні. Зрештою час відомстить за поета, але ніхто не помітить і навіть не згадає, якщо тільки не прочитає раптом ці рядки.